Сторінка
3

Становлення світогляду В'ячеслава Чорновола

Вивчаючи роботу В.Чорновола про Б.Грінченка, знайомимось із поглядами юнака, який, будучи позбавлений можливості прямо викладати свої думки, заміняв їх численними цитатами. Тож творив ілюзію ніби непричетності своїм до думки їх авторів, хоча інколи висловлював власні гострі судження. Він не обмежується лише культурницькими питаннями, а підіймає широкий пласт суспільно-політичних проблем, що певною мірою недвозначно екстраполювались на тогочасне суспільно-політичне становище українського народу.

Дипломні студії невдовзі переросли у кандидатські, знайшли вияв у ряді наукових статей. Політичне переслідування не дозволило В.Чорноволу закінчити дослідження з цієї проблематики і здобути науковий ступень кандидата наук. Однак, наявна розвідка про Б.Грінченка (зберігся один з варіантів дисертаційного дослідження) була досить ґрунтовною.

Однією з центральних проблем, розгляду якої Вячеслав присвятив значну частину своєї праці, було мовне питання. Як і за життя Б.Грінченка, так і за В.Чорновола це питання було однаково актуальним. Становище української мови змушувало Б.Грінченка невтомно виступати на її захист. Тож Вячеслав у своєму досліджені, користуючись цитатами Б.Грінченка, К.Ушинського та інших, гостро піднімає цю проблему, зазначає, що мова є однією з необхідних основ існування нації, що без мови окрема національна спільнота може припинити своє існування [32, 552]. Відтак її збереження і плекання має бути одним з основних завдань членів національної спільноти, хоча не всі представники її це розуміють або й не намагаються діяти в напрямку збереження мовних основ. Чорновіл критикує позицію представників української інтелігенції, що не хочуть вивчати рідну мову, говорити нею в родині, навчати дітей, виписувати україномовні друковані видання тощо. Відмова еліти від користування рідною мовою негативно впливає на розвиток народу, відкидаючи його від світового цивілізаційного поступу.

З питанням існування мови тісно пов’язане питання існування рідномовних шкіл. У Російській імперії існувала заборона на україномовні школи, в СРСР була тенденція до зменшення їхньої кількості. Тож у працях В.Чорновола знаходимо акцентування на ненормальне становище освітньої сфери підрадянської України, де відбувалася цілеспрямована русифікація. Він погоджувався з Б.Грінченком у тому, що це питання є також конче важливим для нормального, природного розвитку народу, і, слідуючи за Б.Грінченком, зауважував, що чужомовне викладання не розвиває учнів [7], бо найкращий результат у навчанні дітей можна отримати, лише навчаючи їх рідною, материнською мовою. Чужомовне викладання в школі знеохочує дітей ходити до неї, оскільки там існує інше сприйнятно-почуттєве середовище, відмінне від того, в якому знаходяться діти у позашкільний час.

Важливе значення має і зміст навчальних дисциплін, що має відповідати національній виховній системі народу. Навчання і виховання дітей на основі інонаціональних систем веде не тільки до денаціоналізації, а й до деморалізації вихованців таких шкіл [22, 69]. З огляду на це, В.Чорновіл слушно подає думку Б.Грінченка, що була актуальною і в 1950–1960-х роках та й пізніше, про те, що „уряд (країни-поневолювача – Авт.) ніколи не поступиться своїми придбаннями й ніколи не дозволить з школи – своєї слуги, зробити школу – собі ворога” [26, 61]. Незважаючи на перешкоди, зазначав В.Чорновіл, українці мають намагатися відкривати власні школи, у яких предмети будуть викладатися українською мовою, а їхній зміст буде відповідати українському національному виховному ідеалу.

В.Чорновіл зауважив у міркуваннях Б.Грінченка думку про те, що для наповнення навчально-виховного процесу українським змістом важливе викладання в школі правдивої історії народу [22, 69]. Висвітлення історичної правди формує у дітей національну свідомість, гордість за себе, своїх предків, свою Батьківщину. Вихованці таких шкіл стають патріотами на все життя. Через це поневолювачі не допускають викладання в школах правдивої української історії. Досить вдало він висловився про це у передмові до творів І.Карпенка-Карого: "Щоб поставити народ на коліна, треба відняти в нього минуле або ж перекрутити його” [28, 152]. Відтак В.Чорновіл вказує, що українці не знають правдивої історії свого народу, багато історичних подій або замовчуються, або подаються фальсифікованими. Особливо це стосується українсько-російських відносин. Досить відверто розглядає цей аспект В.Чорновіл у своїх статтях, написаних у середині 1960-х років [23, 49-57; 24, 156-168; 27, 527-529]. Наводячи слова Б.Грінченка про Т.Шевченка, він зазначав, що ні за яких умов, чи влади, не потрібно відмовлятися від правдивого подання своєї національної історії, упускати незручні для когось її моменти [30, 105].

У розділі кандидатської роботи „Життєпис Б.Грінченка. Характеристика його суспільно-політичних поглядів („Листи з України Наддніпрянської”)” В.Чорновіл піднімає питання, пов’язані з політичним становищем України. Через усе дослідження червоною ниткою проходить ідея здобуття політичної волі для українського народу. Цю думку В.Чорновіл подає в притаманній йому манері, за допомогою цитат з творів Б.Грінченка, Т.Шевченка та інших. Висловлює міркування, що найголовнішим завданням поточного моменту для України є боротьба за утвердження її політичної волі. Хоча в роботі немає явних вказівок на підневільний стан України у складі СРСР, хід роздумів автора наштовхує на думку про тотожність історичних періодів – становища українського народу наприкінці ХІХ ст., яке описував Б.Грінченко, із станом справ українців на рубежі 50–60-х років ХХ ст. Безпосередньо знаходимо твердження В.Чорновола про СРСР як колонізаторську державу на зразок Російської імперії, що поневолює українців у статті „Володимир Самійленко”, написаній у середині 1960-х років [24, 156-168]. Слід зауважити, що вперше ця стаття була опублікована лише в 2002 р., бо за комуністичного режиму таких „крамольних ідей” не могла пропустити радянська цензура. Через це, мабуть, у роботі В.Чорновола про Б.Грінченка не знаходимо прямих порівнянь Російської імперії з СРСР.

В іншій статті, написаній у середині 1960-х років, – „Великий народний поет” В.Чорновіл пише про майбутню вільну Україну як про демократичну країну з новим республіканським типом правління. А в дослідницьких студіях роздуми про політичне майбутнє України висвітлює лише в загальних обрисах, знову ж таки посилаючись на цитату з Б.Грінченка: „У цій великій уселюдській сім’ї і наша вкраїнська сім’я буде частиною – вільною, освіченою, щасливою .” [30, 119], хоча в них є згадки про самостійність України. У висновках до розділу про суспільно-політичні погляди Б.Грінченка Чорновіл недвозначно, а посилався на думку Б.Грінченка про те, що Україна зберігає за собою право повної самостійності, якщо російський лад не надасть їй автономії у складі федерації. Це він назвав „вірною спробою підходу до правильного розв’язання національного питання” [7].

В.Чорновіл зауважував, що Б.Грінченко постійно пов’язував розгляд питання про політичну волю з питанням міжнаціональних відносин, вважаючи, що мир і спокій у світі може наступити тільки при наявності світової співдружності вільних народів. Відтак відстоюється право кожного народу на національну самостійність, а не об’єднання народів під скіпетром самодержця „єдіной і нєдєлімой” чи під егідою польської аристократії [30, 106]. У пізнішій статті „Великий народний поет” В.Чорновіл ставить акценти гостро: „ .усякий лад, побудований на гнобленні людини людиною, на зневажені людської гідності й невід’ємних людських прав, на пригнічені вільної людської думки, на пригноблені однієї нації іншою, в які б новітні форми цей гніт не ховався, – противний людській природі й має бути знищений” [23, 55]. Тобто є безпосередній натяк на ліквідацію радянського тоталітарного режиму, як такого, що порушує людські й національні принципи свободи та рівності. У роботі подається прагматичне бачення потреби спільної боротьби поневолених народів за власну свободу.