Сторінка
1

Мова офіційних документів як свідчення кризи верхівки українського суспільства

Багато проблем таких, як проблеми наукової термінології, транслітерування українського письма, правопису української мови, укладання підручників українського слововживання та проблеми соціального й економічного характеру можна об'єднати в одну групу: проблеми розвитку української національної культури. До певної міри, ці проблеми висвітлюються в офіційних документах – нормативно-правових актах органів законодавчої і виконавчої влади.

Оскільки мова є найголовнішою, визначальною ознакою нації та її національної культури, зупинимось докладніше на мовній характеристиці офіційних документів.

Нещодавно одному з авторів цієї статті довелося брати участь у підготовці до друку збірників технічних регламентів, зареєстрованих Міністерством юстиції і опублікованих в Офіційному віснику України, які гармонізовано (узгоджено) з Директивами Європейського Союзу. Враження гнітюче: в офіційних документах, що мають статус нормативно-правових актів органів виконавчої влади, обов'язкових для виконання, допущено безліч граматичних, стилістичних і термінологічних помилок, що можуть спричинити неправильне тлумачення окремих положень.

Те саме можна сказати і про офіційні документи інших категорій: Укази Президента України, закони України, постанови Верховної Ради України, постанови та декрети Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти інших органів виконавчої влади тощо. Офіційні документи, який менше, який більше, насичені суржиковою термінологією та суржиковими виразами. Напевно, не знайдеться іншого прикладу у світі, щоб чільники нації в офіційних документах так глумилися над національною мовою.

Якщо мовні недоліки можна пробачити авторам чи розробникам офіційного документа, то редакторам ці недоліки (за невеликими винятками) не пробачають. Отже, або офіційні документи взагалі не редагують, або редагують дуже погано. В обох випадках це не є окрасою українського суспільства в цілому і його адміністративно-політичної еліти зокрема.

Подаємо лише деякі прикрі приклади з офіційних документів.

Повірка (Закон України "Про метрологію і метрологічну діяльність" та низка державних стандартів). Має бути "вивіряння" (див. Словник української мови в 11 томах (СУМ), т.1,с.365), оскільки "повірка" – це "перелік осіб з метою перевірки присутніх" (СУМ, т.6, с.674). Але зросійщені метрологи колишнього СРСР навідріз відмовилися від національного терміна.

Постановка на виробництво. Має бути "запровадження у виробництво".

Енергозбереження. Має бути "енергоощадність".

Єдність вимірювань. Має бути "однаковість вимірів".

А чого вартий вираз " .коло посудини повинно вимірюватися із граничною погрішністю ."!(див. "Офіційний вісник України", № 15, 2004, с. 177).

Офіційні документи – це обличчя нації: у них, як у дзеркалі, відображені всі досягнення і всі біди суспільства. А в житті часто трапляється, як в анекдоті: мовою керують не закони мови, а мова законів. І вжитий в офіційному документі суржиковий вираз, навіть якщо він один, тиражується тисячами, мільйонами примірників.

Невже в Україні немає висококваліфікованих редакторів, щоб редагувати офіційні документи? Якщо так, то, вочевидь, не працює (не розвивається, а отже, деградує) вища школа. Чи, може, цих редакторів ніхто з управлінців, просякнутий байдужістю до національної культури, й не шукав? Можливо, редактори офіційних видань та офіційних органів влади переважно "свої" люди, російськомовні у побуті, які не знають, що "не вправі" – не український вираз (див. "Офіційний вісник України", № 17, 2004, с. 208), а повідомляють не кого, а кому (там же, с. 217).

Та коли з радіорепродуктора чи з екрану телевізора, з уст високоавторитетних журналістів чи дикторів злітають вирази типу "складає 10%" чи "згідно закону", жахаєшся від усвідомлення: мови не знають керівники, мови не знають журналісти, мови не знають редактори. Або кожний на своєму місці збайдужів до національної культури, зрештою до своєї Землі, яка його народила. Але ж знання мови – їхній професійний обов'язок!

Що вже говорити про такі тонкощі науково-технічних текстів, як "деформівний", "деформований", "деформовний", "деформувальний", "здеформований", "здеформовний", що виражають різноманітні властивості матеріалів та роботи з цими матеріалами і виробами з них, і які не завжди можна відшукати у чинних тлумачних чи орфографічних словниках і, тим паче, не відшукати рекомендацій про правила вживання цих слів. Редактори та й деякі спеціалісти-мовознавці, виховані за радянських часів, бояться таких слів і текстів із цими словами, як вогню. Для них більш звичні проросійські форми "деформуючий" (суржикова калька від рос. "деформирующий") та "деформований" (від "деформируемый"), які вони використовують скрізь, незалежно від контексту. І від таких "нормативних" виразів (згідно з усталеною серед офіційних мовників термінологією та традиціями) губиться глибинна структура й особливості української мови та її виражальних засобів.

Працівники – редактори й експерти Інституту стандартизації (ІС) Держспоживстандарту України (ДССУ) часто звертаються до Інституту української мови НАНУ (ІУМ) щодо підтвердження правомірності чи спростування тих чи інших мовних "новацій" – незвичних для широкого загалу слів чи виразів, які використовуються у національних стандартах. Та останнім часом керівники наукових закладів ДССУ та й керівники самого ДССУ стали припиняти адміністративними методами використання в національних стандартах лексики, яка не вписується в норми політики "злиття мов" колишнього СРСР. Висувається вельми "поважна" з їхнього погляду підстава: мова і її розвиток – не завдання закладів ДССУ; ми – не Інститут української мови.