Сторінка
1

Помаранчева революція і спадщина Київської Русі

Помаранчева революція на київському Майдані незалежності в 2004 р. реалізувала кілька питань, між ними: повернення свободи українській нації, гуманний демократичний устрій її держави, повернення Україні її європейського обличчя та гасло Миколи Хвильового – "Геть від Москви". І все це ставалося серед незвичайних обставин і парадоксів. Бо чи не було вершинною іронією те, що східна частина України – Лівобережжя, яке найдовше з усіх частин України жило незалежністю Гетьманської держави, в часі президентських виборів, коли вирішувалося, якою Україні бути завтра, лякала решту України своїм "сепаратизмом" і була готова віддатися в обійми сусіда, який звів її до стану своєї колонії та понад два століття деформував Україну мовно, культурно й економічно та нищив фізично в тюрмах, на сибірських засланнях та штучними голодоморами-геноцидами.

Цих проблем, а особливо заклику М.Хвильового, з різних тактичних мотивів, не наголошувалося ні в передвиборчій кампанії, ні в маніфестаціях на майданах українських міст. Але це питання, особливо питання історичних і політичних стосунків між Росією і Україною протягом історії, та постійних претензій Росії до політичної і культурної спадщини Київської Русі гостро виринали в заявах теперішніх російських політиків і академіків та, в основному об'єктивно, в західній пресі. А кореспондент газети "Jerusalem Post" (2 грудня 2004) навіть дозволив собі назвати Київську Русь "колискою Російської імперії". І якраз ця заява стала приводом до написання цього коментаря – чому Київська Русь не є колискою Російської імперії.

Претензії Росії до середньовічної України – Київської Русі – має для росіян подвійне значення: політично-культурне й емоційне. А його емоційність у тому, що воно торкається етнічної самосвідомості та ясного уявлення росіян про себе, над чим століттями працювала і продовжує працювати російська політика, наука й церква. Забрати від росіян Київську Русь з її культурним і політичним надбанням означає надщербити російську національну ідентичність. Тому, коли серед славістів виринає питання київського середньовіччя та ідентифікування його з Україною та українцями, у виступах багатьох "великоросійських учених", говорить Д.Чижевський, переважають "не наукові, а національно-політичні емоції". (Чижевський, до речі, вживає термін "росіяни" для визначення громадян російської імперії, а назви "великоросіяни" для етнічних росіян).

Київ (XI – XIII ст.) був першим політичним, культурним, церковним та економічним центром на сході Європи. І в часі свого найбільшого культурного розквіту й політичної та економічної сили київські великі князі поширили своє володіння на інші слов'янські й неслов'янські народи і племена, включно з північними й північно-східними.

Київська держава, яку часом називають "федерацією", "коммонвелтом" або "імперією", ніколи не була органічним цілим, а об'єднанням народів різних мов, культур і суспільно-політичного думання. У Київській державі завжди діяли відосередні сили, а то й відверта ворожість супроти Києва. Часто ці території-князівства відмовлялись платити Києву данину, мілітарно боронити його інтереси або приймати князів, присланих їм великим київським князем. А в 1169 р. Володимирсько-Суздальський князь нападає і нищить Київ. Роль і сила Київської держави завжди залежала від сильних індивідуальностей київських великих князів, де формувався інтелектуальний "тон" держави й на його принципах держалась уся Русь.

Натомість, органічною цілісністю були князівства – Київське, Чернігівське, Переяславське, Турівське, Волинське й Галицьке, що творили "первинну" Русь (Rus’ primдr), яка, більш-менш, збігається з територією нинішньої України.

В XIII ст., внаслідок монгольських нападів і знищення Києва (1223 і 1239 рр.), приходить спад центральної ролі Києва. Територія "вторинної" Русі (Rus’ sekundдr) звужується до своїх первісних границь (південних і південно-західних князівств). А її політичний і культурний центр переходить до Галича, а церковний (1303 р.) до Львова. Консолідується і, за володіння Романа "Великого Князя Галицько-Волинського і Всея Руси", закріплюється Галицько-Волинська Русь (Галицько-Волинська Держава).

При кінці XIV ст., під посиленим тиском монгольської експансії та, як результат династичних зв'язків галицько-волинських князів (Юрій II) з литовськими, Галицько-Волинська Русь об'єднується Литвою, творячи Литовсько-руське князівство, яке проіснувало до литовсько-польської Люблінської унії (1569 р.). І так завершується кілька столітній період Русі, де поступово закріплюється термін "Україна" для території "первинної" Русі.

Література Русі, особливо періоду XI-XIII ст., була знищена постійними нападами кочовиків та інших, а те, що врятувалось, то в основному збереглось не на своїй батьківщині, де воно творилось, а на півночі, особливо далекій півночі. "В XI-XIII ст. роля великоросіян у східнослов'янській літературі була незначною і ледве творчою", – пише Д.Чижевський у своїй Histori of Russian Literature (1962, с. 146).

В результаті спаду ролі Києва від нього звільняються північні й північно-східні князівства, які, під силою і насиллям князів Московського князівства, формують там північно-східний політичний центр. Москва стає теж культурним центром "російських племен" і в XIV ст. тут уже з'являються свої літературні твори, які, в першій мірі, служать політичним інтересам цього центра.

В "об'єднувальній" боротьбі, що відбувалася з навколишніми князівствами, московські князі застосовують терор як зброю, запрошуючи один проти одного татар. Вкінці, 1485 р., Іван Грозний перемагає свого останнього суперника (Тверське князівство) і приєднує його до князівства Московського, яке в XVI ст. трансформується в Московську державу, а в першій чверті XVIII ст., декретом Петра Першого, перейменовується на Росію, зглядно, Російську імперію.

На відміну від Київської Русі, Московська держава, Російська імперія і вкінці та ж імперія у формі СССР були державами тоталітарними й деспотичними, їх володарі, спочатку царі, а у двадцятому й нинішньому столітті диктатори ніколи не підносились до рівня гуманної поведінки й були найбільш насильницькими державами у світовій історії.

Державний устрій і громадянський правопорядок Київської Русі був ладом "псевдодемократичним" і далеким від будь-якої форми насилля над людиною. Рішення князів ніколи не були авторитарними й самовільними, а завжди керувалися волею народних зборів – віча. В Київській державі практиковано звичаєве право, що сягало часів племінного устрою східних слов'ян. Ці віча вважалися на Русі вищим органом влади. А в XI ст., за великого князя київського Ярослава Мудрого, їх зібрано в кодексі прав і законів – у "Руській Правді" (1016 або 1030 р.) – задовго до "Великої хартії вільностей" (Magna Charta), яку підписав англійський король Іван Безземельний у 1215 р.