Сторінка
1

«Народ без ідеї, що храм без бога». Національна ідея як українознавча проблема

Слова, винесені в назву статті, взяті з нової монографії П.Кононенка «Національна ідея, нація, націоналізм»[1,161]. Вони уособлюють її лейтмотив, як й інших українознавчих досліджень автора, присвячених етногенезу українського народу, його національній ідеї [2], тобто незаперечну істину Святого письма про те, що спочатку було Слово. У Слові матеріалізується ідея, знаходять відображення у свідомості явища реальної дійсності, а також цілі і перспектива подальшого розвитку. З часів великокняжої Київської держави Слово як звертання, послання, як провідна ідея фігурувало у найважливіших документах і творах. Учений нагадує твір київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», неперевершене «Слово о полку Ігоревім», історичне послання І.Вишенського, проникновенне Слово Тараса Шевченка «До мертвих, і живих, і ненарожденних земляків .». Під таким кутом зору досліджується могутня сила української національної ідеї, у якій теоретично сконцентрована відповідь на питання: задля чого живе нація, в чому її місія? Незважаючи на численні публікації, присвячені національній ідеї [3], ця проблема залишається актуальною і недостатньо з'ясованою, оскільки національна ідея розглядається в них, як правило, з погляду тієї чи іншої сфери знань: філософії, історії, етнології, політології, правознавства, культурології, філології та ін., тобто не як цілісність, а як певний предмет галузевого пізнання. Природно, що історики зосереджуються на витоках і етапах зародження та формування національної ідеї, правники розглядають її через призму державності, етнологи вбачають у ній фактор етнонацієтворення, філологи апелюють до ролі мови як носія національної ідеї, політологи аналізують її з погляду теорії і практики політики і т.д. Для свого часу такий підхід був виправданим, оскільки дозволив нагромадити величезний емпіричний матеріал про витоки, ґенезу і сутність національної ідеї, але на сучасному етапі він значною мірою вичерпав себе. Настала пора інтегрувати усі ці напрацювання, надати національній ідеї наукової цілісності, а таке завдання на міждисциплінарному рівні спроможне зреалізувати лише українознавство як комплексна наука самопізнання українського народу.

Навколо української національної ідеї, її суті та змісту точаться досить гострі дискусії, а реалізація самої ідеї проходить мляво, суперечливо, наштовхується на шалений спротив українофобів, відвертих і замаскованих ворогів української державності, тієї частини еліти і чиновництва, яка не усвідомлює себе органічною часткою української нації, байдужа до її інтересів. Все це засвідчує необхідність поглибленого дослідження феномену української ідеї як системи теоретичного осмислення і практичної діяльності, що може бути зреалізоване шляхом інтеграції існуючих і створення нових знань, узагальнення набутого досвіду. Такою інтегрованою системою знань виступає українознавство як цілісна наука про Україну і українство. Невипадково, що саме в Науково-дослідному інституті українознавства Міністерства освіти і науки, фундатором утворення і незмінним директором якого є академік Петро Петрович Кононенко, впродовж багатьох років досліджуються теоретичні та методологічні проблеми системного пізнання різних аспектів буття українського народу, зокрема його національної ідеї. Продуктивними є, окрім праць П.Кононенка, також висліди Л.Горенко-Баранівської, М.Дробнохода, Т.Кононенка, П.Масляка, А.Погрібного, В.Сніжка, Л.Токаря, Т.Усатенко, Г.Філіпчука та інших авторів [4], присвячені формуванню української нації, утвердженню її ідентичності, реалізації історичної місії. Ряд аспектів, пов'язаних з історичними засадами української ідеї, з розвитком історичної науки, презентував і автор пропонованої розвідки [5]. Мета статті – продовжити українознавче осмислення ґенези національної ідеї, її природи і суті, еволюції змісту і форм реалізації у сучасних умовах, торкнутися ролі внеску П.Кононенка, деяких інших учених у дослідження національної ідеї українців.

Можна солідаризуватися з думкою П.Кононенка про те, що поняття «нація», «національна ідея», «націоналізм» існують і діють сотні років, але кожне нове покоління тієї чи іншої нації по-новому осмислює і трактує їх. «На межі ХХ і ХХІ століть, – справедливо наголошує він, – стало цілком очевидним, що серед найзначніших проблем загальноцивілізаційного розвитку є національна ідея, нація, націоналізм, до того ж – і в автономному існуванні кожного з цих понять та феноменів, і в багатоступеневій взаємозалежності їх» [ 1, 4 ]. Розвиваючи положення Е.Сміта про те, що нації з їх націоналізмом, національною ідеєю залишатимуться і впродовж нового сторіччя на чільних позиціях культурно-політичного розвитку людства [6, 28-30], автор розглядає національну ідею в контексті ідеї нації і не просто як продукт історичного розвитку етносів та націй, а як явище, що супроводжує цей розвиток, освітлює йому шлях, є компонентом національної свідомості і державної політики. П.Кононенко вбудовує ідею нації в логічно послідовний ряд етногенезу за схемою: родове начало лягло в основу племінного і етнічного, а етно-племінне – у фундамент національного. Накладаючи цю парадигму на Україну, автор зазначає, що спочатку викристалізовувалася ідея України, потім – сама Україна, далі – українці як нація і, на завершення, – український націоналізм [1, 16 ]. Іншими словами, ідея творить націю, виступаючи водночас засобом її зцілення, ідентифікації і нескореності, а нація, із свого боку, інтелектуальними зусиллями інтелігенції, своєї еліти викристалізовує грані національної ідеї у відповідності з кожним новим етапом історичного поступу, вдосконалює її теоретико-методологічний фундамент і наповнює новим змістом.

Ще в 1996 р. у книзі «Свою Україну любіть» П.Кононенко визначив національну ідею як Пам'ять (досвід), Дух, Волю, Свідомість мети, Етику й Естетику, формотворчу Енергію характеру, життєдіяльності нації [2, 30], підкресливши цим самим її всеохоплюючий характер і колосальний духовний потенціал динамічної енергетики. Національна ідея є виявом колективної волі нації бути вільною, незалежною, мати свою державу і заможне життя, розвивати свою духовну і матеріальну культуру, не втратити свою самобутність, не загубитися і не розмитися в сучасному глобалізаційному світі. Вже тоді вчений рішуче виступив проти спрощеного трактування національної ідеї, спроб посіяти зневіру в її консолідуючу і будівничу роль, проти тих, хто намагався ділити українців на «своїх» (інтернаціоналістів) і на «чужих» (націоналістів, мазепинців, петлюрівців, бандерівців).