Сторінка
4

«Народ без ідеї, що храм без бога». Національна ідея як українознавча проблема

Національна ідея - це той стрижень, навколо якого має згуртуватися і об’єднатися все українство, вся нація, утвердитись її ідентичність, відбутися зцілення духовного здоров’я суспільства, бо, як наголошує Л.Лук'яненко, чим більше нація консолідована, тим дружніше вона виступає проти зовнішніх ворогів і небезпек. За його визначенням, національна ідея – це свідоме утвердження нації в усіх проявах її етнічної сутності [ 7, 375, 376]. Нині дедалі зрозумілішим стає той факт, що реальне унезалежнення нашої держави і її суверенітет потребують самозахисту, виняткової консолідації всієї нації, одностайного спротиву кремлівським планам домінації Росії і нового уярмлення України. Події 2004 – року 2006 рр. переконливо засвідчили не тільки існування «путінського проекту» імперської експансії в Україну під маскою її інтеграції до спільного економічного простору, але й висвітлили сценарій його багатоступеневої реалізації, компонентами якого стали: приватизація частини стратегічних підприємств, провокації щодо Чорноморського флоту, окупація інформаційного простору, спроба регіоналізації (порушення цілісності) України, фальсифікація президентських виборів, адаптація парламентських виборів до інтересів проросійськи налаштованих еліт в Україні, розігрування кримської, мовної і конфесійної карт, розпалювання газової, м'ясо-молочної та інших воєн тощо. Специфічну роль підбурювачів і провокаторів розбрату виконують московські політтехнологи, газети, які виходять в Україні, а також деякі телевізійні канали, передачі яких ретранслюються у нас. Поряд із зовнішніми загрозами, не меншу небезпеку становлять деякі внутрішні сили, котрі виступають у ролі п'ятої колони, проповідуючи сепаратизм, автономізацію і федералізацію України. Протиставляючи одну її частину іншим, вони фактично провокують розбрат, розлам і розкол України, діють на руку ворогам її незалежності. Як не прикро, але й деякі «науковці» і політики активно нав'язують ідею двомовності, «регіональної ідентичності», яка підживлюється ззовні, надмірно ідеологізують діалог між європейським вибором України та її євразійськими зв'язками.

Як ідентифікатор українців виступає соборницький компонент національної ідеї, витоки якого сягають тих часів, коли українські землі були соборними як природно-географічна цілісність. Ідею соборності сповідували київські та галицькі князі, українські гетьмани, духовні лідери українців Надніпрянщини і Галичини, Слобожанщини і Закарпаття, Чернігово-Сіверщини і Буковини, Півдня і Півночі України. Проголошений 22 січня 1919р. історичний Акт Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки став символом споконвічного прагнення українського народу до злиття в єдиній державі, у спільній родині. Соборність – це не тільки збирання українських етнічних земель, але і єднання душ усіх українців у планетарному вимірі.

Велику роль у консолідації нації та реалізації національної ідеї могла б відіграти церква, адже йдеться про категорію духовну і моральну. Однак і сакральні чесноти використовуються певними ідеологами в антиукраїнських цілях, особливо з боку Московського патріархату, який сіє розлад не тільки в українському православ'ї, але й намагається перешкодити будь-якому порозумінню вірних Київського патріархату, автокефалів та греко-католиків, створенню української помісної церкви, досягненню міжконфесійної злагоди. Між тим, свого часу кардинал Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий у Посланні про поєднання в Христі наголошував: «Треба добро Церкви і Народу ставити вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей! Об'єднавшись в одну помісну церкву під проводом патріарха, станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари як релігійні, так і політичні» [ 15, 150].

Сприйняти і сповідувати національну ідею у повному обсязі, проникнутись і жити нею, стати самовідданим бійцем за її втілення може тільки справжній патріот України, людина, яка любить її, добре знає історію свого народу, його культуру, мову, традиції, береже і примножує їх. Мова йде і про національну гідність та гордість. Невипадково, свій заклик «думати по-українськи» Президент України Віктор Ющенко у виступі з Посланням у Верховній Раді України доповнив словами про те, що кожен громадянин з гордістю має промовляти: «Я – українець і цим пишаюся!» Величезна роль у формуванні патріотизму і національної гордості належить гуманітарним наукам, зокрема українознавству, як комплексній науці самопізнання українського народу. У знаменитому листі до галицької молоді (1905 р.) Іван Франко звертав увагу на необхідність здобувати знання, теоретичне і практичне, гартувати свою волю, оскільки стояло завдання: «витворити з величезної етнічної маси українського народу у к р а ї н с ь к у н а ц і ю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй .» і продовжував: «Ми мусимо навчитися ч у т и с е б е у к р а ї н ц я м и – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів». Наприкінці цього листа він закликав: «виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація і кожна історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода» [ 16,404- 405, 409]. Із здобуттям державної незалежності України така доба настала, коли потрібні не стільки гасла й революційні фрази, скільки повсякденна копітка праця в ім’я України.

Розглядаючи питання національної гордості, патріотизму, національної свідомості, важливо наголосити на їх тісному зв'язку і взаємообумовленості з національною ідеєю. Як зазначають П.Ситник та А.Дербак, національна свідомість є таким компонентом загальної свідомості, який віддзеркалює здатність людей на особовому і суспільному рівні ідентифікувати себе з нацією, сприймати і відстоювати її інтереси й цілі, а значить і національну ідею [ 17, 6-7]. Людина, яка свідомо зробила свій вибір на користь національної ідеї, прониклась нею, осмислила її перспективні і поточні цілі, долучилася до їх практичного втілення, може розглядатися як національно свідома. Величезна роль у формуванні національної свідомості належить науці, насамперед українознавству, яке має вивчатися в усіх закладах освіти, незалежно від мови викладання. При цьому маємо враховувати, що українське суспільство поліетнічне, в якому досить вагомий компонент не українців: росіян, білорусів, кримських татар, поляків, угорців, євреїв та представників інших етносів. Деякі з них мало знають про Україну, не послуговуються українською мовою, надто заполітизовані, залишаються в полоні стереотипів радянського «інтернаціоналізму», небеззастережно сприймають українську національну ідею та її реалізацію, особливо у східних регіонах та в Криму. За таких умов дуже важливо, з одного боку, давати відсіч силам, які свідомо намагаються розпалювати міжнаціональну ворожнечу, зневажливо ставляться до національних прав українців, дискримінують їх, а з іншого – необхідно забезпечувати толерантність у трактуванні національної ідеї, сприяти міжнаціональному миру, утвердженню міжетнічної злагоди, інтеграції неукраїнців в українське суспільство. Як засвідчують соціологічні дослідження, переважна більшість громадян України незалежно від свого етнічного походження люблять її і вважають своєю Батьківщиною, а тому й вони покликані на кожному кроці давати відсіч підступним спробам, за словами В.Базилевського, «розукраїнити Україну».