Сторінка
1

Мова як об'єкт та інструмент історичного дослідження

Мова не лише унікальний засіб усного, писемного та електронного спілкування, але й носій усіх знань, насамперед історичних, які є компонентом кожної науки. Вона – основа інтеграції наук, розгортання міждисциплінарних досліджень, у тому числі й українознавчих. Мова є продуктом природно-історичного розвитку людства, пріоритетною ознакою окремішності етносу, нації, їх берегинею. У мові акумулюються історія, культура й духовність нації, її ментальність, суспільна свідомість, традиції, звичаї, моральні цінності. У численних поняттях, термінах, категоріях у концентрованому вигляді містяться відомості з різноманітних галузей знань і в такий спосіб мова виступає незамінним інструментом наукового пізнання. За словами Панаса Мирного, найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

Мова – символ нації. Вона може сприяти її консолідації, утвердженню національної ідентичності, а може використовуватися і як знаряддя для роз'єднання і політичних маніпуляцій. Це ми спостерігаємо в Україні, де мовна ситуація штучно політизується і часто використовується в антиукраїнських цілях. Тільки звернення до історії може дати відповідь на питання: чому українська мова – одна з найдавніших і наймелодійніших мов у світі, мова одного з найбільших народів Європи, мова, яка має конституційний статус державної, у багатьох містах Сходу і Півдня України, а також у Криму залишається на узбіччі комунікативного простору. Пошук відповіді на це питання, наукове осмислення мови як об'єкту історичного пізнання, одного з його методологічних інструментаріїв, видається важливим і актуальним. Частково ця проблема знайшла висвітлення у працях провідних мовознавців, фахівців у галузі журналістики й комунікацій, етнологів та істориків [1], проте, в них недостатня увага приділена з'ясуванню ролі саме української мови в історичному дослідженні, не розкрите значення історії для розв'язання мовознавчих питань. Аналіз історико-філологічних публікацій останнього десятиріччя свідчить, що серед їх авторів майже відсутні професійні історики, окрім тих, хто займається історичним джерелознавством та культурологією.

Пропонована стаття має за мету частково заповнити прогалини у трактуванні комунікативно-пізнавальної та символічної функцій української мови з погляду історичної науки, насамперед інтелектуальної історії, привернути увагу до джерельного значення мови і методів лінгвістики в історичному пізнанні, до ролі історичної свідомості в розширенні українського мовного простору. Тема має кілька аспектів: мова історичної науки, мова викладання історії, мова професійного спілкування істориків, мова як засіб наукового пізнання і фактор підвищення світоглядне – виховної функції історії. Хоча мова історичної науки, її лексика стала предметом такої спеціальної міждисциплінарної галузі знань як історична лінгвістика, вона продовжує залишатися важливим об'єктом загальної історії, для якої актуальність кожного із згаданих аспектів значно посилюється в умовах постмодернізму, коли пріоритетною течією в європейській і світовій історичній науці виступає антропологізм, коли в структурі історичного знання на чільне місце висунуті психологія людини, історія ментальностей, історія повсякденності, ділова, соціальна, інтелектуальна історії.

Як показує досвід, інтегративні процеси й міждисциплінарні дослідження, попри їх позитивні наслідки, ведуть до певного розмивання історії, знецінення історичних знань, підміни їх інформацією. Маємо пам'ятати, що в умовах глобалізації, плюралізму та інформатизованого суспільства, його комерціоналізації над історією, як і над іншими науками, нависла загроза перетворитися на товар, на засіб політичних спекуляцій та маніпуляцій історичною свідомістю, мовною проблематикою. Варто нагадати про так званий "синдром Бузини", пов'язаний із шельмуванням та опльовуванням велетнів українського духу – спочатку Тараса Шевченка, потім Лесі Українки, а тепер і Михайла Грушевського, що є ніщо інше, як історичний тероризм, мета якого сплюндрувати наші національні ідеали. За цих обставин історичний аспект мовознавства висувається у фокус безкомпромісної боротьби з будь-якими спробами фальсифікації та спотворення історичної правди, стає полем протистояння між прибічниками орієнтації на традиційні, зокрема, національні цінності, та прихильниками глобалізму і так званих загальнолюдських цінностей.

Як відомо, історія належить до найдавніших галузей знань, витоки яких у часовому вимірі співпадають із зародженням комунікативної функції мови. У мові наших предків зафіксовані всі найважливіші поняття історичної науки, чимало з яких перекочувало в українську мову від інших народів у процесі цивілізаційних контактів, насамперед від греків, у тому числі й сам термін "історія", а також "історіографія", "археологія", "архів", "епоха", "факт", "метод" і т.д.[2]. Помітний слід у лексиці історичних знань залишився нам у спадщину від тривалого перебування українських земель у складі Польщі, Литви, Росії, Австро-Угорщини, позате домінуюче місце в ній посіли автохтонні поняття, зафіксовані давньоукраїнськими літописцями у Києві та Чернігові, Володимирі – Волинському та Галичі, творцями "Велесової книги", "Повісті минулих літ", "Слова о полку Ігоревім", церковнослужбових книг тощо.

Історія ґрунтується на джерелах, найголовніша частина яких закодована в усній та писемній мові. Найдавніші українські міфи, легенди, оповіді, народні пісні й думи, як переконливо доводить С.Плачинда, містять унікальні відомості про наших пращурів, їх побут і вірування, у них закладена первинна інформація про події тогочасної історії, моральні цінності первісного суспільства. З виникненням писемності, паралельно з усною історією, найважливіші події і факти в їх часовому, просторовому та персоніфікованому вимірах стали фіксуватися на письмі, завдяки чому історична думка трансформувалася в науку. Мова – не тільки носій, але й творець ментальності народу, в ній – душа нації, адже мова творить націю і навпаки. Як показує світовий досвід, різні мови – різне бачення історії, різне сприйняття подій. У мові закодована унікальність і неповторність історії кожної нації. "Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову". За цими крилатими словами Ліни Костенко криється глибока думка про пріоритетну роль мови у життєдіяльності нації. Вона стоїть на сторожі національних інтересів, виховує національну свідомість, патріотизм і самоповагу. Тільки мовними засобами можна правдиво, доступно й переконливо викласти історію нації, сформулювати її історичну місію та національну ідею. На жаль, багато спотворень та фальсифікацій української історії стали наслідком фарисейства чужинців, які прагнули накинути нашому народу свою мову, свою історичну схему, позбавити нас найціннішого скарбу – рідної мови та історичної пам'яті і в такий спосіб тримати нас у духовному рабстві, бо раби, манкурти найлегше піддаються асиміляції. Прислужилися цій ганебній справі не тільки метрополії, але й власне малоросійство.