Сторінка
3

Мова як об'єкт та інструмент історичного дослідження

Розвиваючи думку про мову як дієвий інструмент історичного пізнання варто наголосити, що будь-яке історичне дослідження розпочинається з прочитання джерела. Робота з писемними пам'ятками X – XV ст. вимагає спеціальної мовної та палеографічної підготовки історика, знання давньоукраїнської та церковнослов'янської мов, урахування особливостей тогочасного письма, зокрема відсутності поділу тексту на речення, часто і на слова, наявності своєрідних скорочень, виносних букв тощо. Знання історії мови допомагає історику вірогідніше встановити час і місце створення пам'ятки, її авторство, забезпечити наукове тлумачення текстів, яке включає мовну і термінологічну фази. Інколи незнання мовної системи, особливостей лексики епохи призводить до хибних висновків. Свого часу Л.Гету та В.Сергієвич на основі неправильного мовного тлумачення 26-ї статті "Руської Правди", де говорилося про смердів та холопів, дійшли помилкового висновку про рабовласницький характер Київської держави [9].

В історичній науці важливе місце посідають лінгвістичні джерела, котрі виступають як безпосередні пам'ятки мови і сприймаються, як живий свідок і голос епохи. Для опрацювання цього різновиду вербальних джерел історичне джерелознавство та історіографія послуговуються методами лінгвістики. Лінгвістичні джерела виникли задовго до писемності й виступають як назви географічних та природних об'єктів, етносів, держав, як власні імена. Це так звані оніми, для дослідження яких застосовують методи лінгвістики, щоб глибше зрозуміти історичний зміст імен і назв, їхнє походження, проникнути в їх первісну форму, вимову, встановити час їх виникнення простежити мовну трансформацію. Аналіз змін, яких зазнали оніми, дозволяє з'ясувати як вимивалися традиційні українські імена, історичні назви сіл, міст, вулиць, як накидалися ідеологічні штампи. Топоніміка наших міст, починаючи від столиці, продовжує консервувати тоталітарні часи, переповнена іменами ворогів України, її незалежності. У Києві багато площ та вулиць і досі носять імена Артема, Блюхера, Бубнова, Воровського, Ілліча, Ульянова, Павлика Морозова та ін., зберігаються назви; Січневого повстання, Жовтнева, Смольна, Червона тощо. Заслуговують подальшого дослідження найголовніші топоніми українського народу: Русь, русичі, Україна, українці. У шкільних підручниках по-різному, інколи суперечливо трактується їхнє походження та значення, не враховується вся сукупність відомостей з цього питання. Часто не береться до уваги той факт, що найдавніша наша назва "Русь" була вкрадена північним сусідом, що слово "шз" у перекладі з латині означає "поле", "нива", "земля", а назва "Україна" походить від слова "країна", яке у мові русичів середньовіччя використовувалось як синонім слова "держава".

Лінгвістичні джерела відкривають перед дослідником світ народних вірувань, звичаїв, обрядів, міфів, культури й ментальності, дають змогу заглибитись у мовну лабораторію істориків різних епох, починаючи від Нестора та Сильвестра, В.Антоновича та М.Грушевського і закінчуючи нашими сучасниками. Методи лінгвістики допомагають ґрунтовніше дослідити козацькі реєстри, універсали Б.Хмельницького, інших гетьманів, літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки, "Історію Русів" та інші джерельні свідчення. Зразок умілого поєднання історичних та лінгвістичних методів дослідження "Слова о полку Ігоревім" залишив видатний історик сучасності Михайло Брайчевський. Він переконливо довів його автентичність і висловив слушні думки щодо часу створення пам'ятки та її авторства. Аналізуючи епоху, в якій творив автор, мову джерел, на які він спирався, зокрема Ігоревої пісні, історик зробив висновок про те, що "Слово." було написане між 1187 і 1202 рр. Спостереження над мовою твору, його переобтяженням галицькою говіркою дозволили вченому припустити, що автор походив із Галича, але добре знав Київ, оскільки у тексті згадуються такі історичні місця, як Боричів тік, церква Святої Богородиці Пирогова тощо [70]. Методи лінгвістики необхідні для з'ясування масштабів негативного впливу на мовне поле України теорії "зближення мов", яка вела до обкрадання словникового запасу української мови, витіснення з неї так званих архаїзмів і діалектів, засмічення суржиком. Як згадував П.Загребельний, коли він подав до видавництва історичний роман "Диво", то один з відповідальних працівників радив замінити навіть такі слова, як виокремив, сталий, окраєць, вудженина, неубутній, кулився, архетипи та ін.[77].

Лінгвістика потрібна також для осмислення взаємозв'язку історичного процесу та правописних норм, принципів закріплення лексичних норм у правилах, словниках та енциклопедіях. У книзі В.Німчука "Проблеми українського правопису XX – початку XXI ст.ст". (К.,2002) наведена періодизація тисячолітньої історії українського правопису, яка дуже тісно пов'язана з історією України, українським національно-визвольним рухом і культурним життям. Автор виділив чотири періоди: перший охоплює XI – Х\/І ст., коли просвітники та проповідники християнства Кирило й Мефодій заклали орфографічні традиції писемної мови, пристосувавши її до усної староукраїнської мови. Впродовж другого періоду (XVI – XVII ст.) староукраїнське письмо, здебільшого церковне, зазнало впливу південнослов'янської орфографії. Третій період (XVII – початок XIX ст.) автор пов'язує з виданням у 1619 р. "Граматики" українського мовознавця і церковного діяча Мелетія Смотрицького, утвердженням опрацьованих ним орфографічних норм. У межах четвертого періоду (з 1-ї чверті XIX ст. до сучасності) виділено ряд підперіодів, які віддзеркалюють формування нової української літературної мови на народній основі, зближення правописів українців Наддніпрянщини, Галичини, Буковини, утвердження спільних підходів до правил українського правопису. Враховуючи, що періодизація є дослідницьким методом, запропонований варіант, при всій його умовності, має важливе значення для істориків культури. Нарешті зазначимо, що без лінгвістичних методів історик не може обійтись у дослідженні чужомовних текстів або текстів із використанням іноземних слів і словосполучень.