Сторінка
1

Роль інноваційного українознавства в архітектоніці українського суспільства

Згідно з концепцією П.П.Кононенка [7, 11], завданням українознавства є не тільки відродження пам'яті історії, а й створення на ґрунті уроків минулого передумов для осмислення проблем сучасності та визначення перспектив і шляхів досягнення мети у майбутньому. При цьому українознавство є цілісною науковою системою знань, котра охоплює усі сфери буття в українському життєвому просторі.

Поняття "український життєвий простір" у цьому визначенні потребує адекватного розуміння. Оскільки феномен народу, етносу, нації формується і розвивається не лише у певних просторових (територіальних) межах, але й у системі координат "минуле-сучасне-прийдешнє", українознавство обіймає також і величезний український часовий простір, що простягається від часів індо-арійської давнини через сьогодення і далі занурюється у ще незнані обрії майбутнього.

Дехто вважає, що основне коло наукових інтересів українознавства міститься в історичних пластах минулого, лише подекуди піднімаючись до реалій сьогодення. На нашу думку, такий підхід є хибним, бо, аналізуючи минуле і досліджуючи сучасне, ми готуємо підґрунтя для проникнення у майбутнє, зрозуміло, не у фізичному розумінні, а проникнення у вигляді наукового передбачення, прогнозування, навіть більше того – як проектування, спрямування, формування. Розглядаючи українознавство під цим кутом зору, ми визначаємо його як інноваційне, оскільки його завданням стає встановлення тих пріоритетів і орієнтирів, які мають задавати напрям для суспільного та особистісного розвитку наступних поколінь.

Інновація (у прямому розумінні – нововведення) є основною формою цілеспрямованого розвитку. За формулюванням О.Пригожина [2, 25], вона являє собою таку у напрямлену зміну, котра вносить у середовище нові стабільні ознаки. Ці ознаки можуть бути і соціальними, і суто матеріальними, але завдяки їх змінам середовище набуває нових властивостей. Інакше кажучи, інновація є процесом створення нових якостей та їх використання.

Новації і традиції є тісно пов'язаними складовими суспільного розвитку. Традиція забезпечує стабільність, стійкість, послідовність, збереження і відтворення ідейних цінностей. У системі традицій закріплюється певне світосприйняття, культурний досвід, спосіб життя. Новація ж є головною ознакою творчості, поступу, розвитку загалом. Засилля традиціоналізму є загрозою інерції і застою; натомість, стрімкі новації несуть небезпеку хаосу і руйнації. Тому інноваційний шлях є запорукою гармонізації співвідношень між традицією і новацією, котра забезпечує суспільний прогрес.

На наш погляд, найбільш вдалим у сенсі цієї публікації є формулювання О.Мєшкова: „Інновація – це комплексний соціокультурний процес, що розвивається за певними об'єктивними законами, пов'язаними з історією і традиціями соціальних систем та здатний кардинально змінювати їх структуру"[3, 117]. Наукою також широко використовується термін „інноватика" – у сенсі методологія розробки та впровадження інновацій. А поняття „інноваційне суспільство" вживається поряд із такими поняттями, як „постіндустріальне суспільство" та „інформаційне суспільство".

Дослідження розвитку людських спільнот засвідчує, що пізнавальна стратегія мозку не піддається раптовим змінам і тому довгий час тримається свого, випрацюваного у просторі і часі, типу історико-соціальної "моделі світу" з певними культурними символами. Із плином часу ця модель перетворюється на архаїчну структуру, і ґенеза етносу потребує її зміни [4, 194]. Така зміна може відбуватися – і зазвичай відбувається – спонтанно, під домінуючим впливом чи то зовнішніх, чи внутрішніх збурюючих чинників, а її наслідки можуть виявитися негативними і навіть руйнівними. Входження етносу, нації у новий етап своєї ґенези обов'язково спонукує і зміну домінування певних психоетнічних засад, і глобальні зміни стратегії психічної поведінки [5, 200]. Сучасний стан розвитку людських спільнот цілком спроможний протиставити стихійним і непередбачуваним змінам уповні керований і свідомо у напрямлений інноваційний процес.

Виходячи з усього сказаного, можемо стверджувати, що об'єктом інноваційного українознавства має бути суспільне середовище з усіма його складовими – аж до особистостей включно. На інституційному рівні інноваційне українознавство повинно забезпечувати управління процесом суспільного розвитку. При цьому обов'язковою умовою продуктивності інноваційного українознавства є наявність адекватних управлінських рішень, які пропонуються в якості інноваційних, а також відповідність між висновками інтелектуальної еліти, котрі мають відігравати роль носіїв інновації, та діями влади.

Складовими інноваційного українознавства є інноваційна освіта і виховання, інноваційна культура, інноваційна політологія та багато інших сфер суспільного буття, що входять в українознавство в якості концентрів. Слід наголосити, що саме у трьох зазначених тут сферах роль інноваційного українознавства є надзвичайно важливою. І особливо втішним є той факт, що українська політична еліта усвідомлює важливість інноваційного українознавства: підтвердженням цьому є виділення "розвитку інноваційної культури суспільства" в якості одного із семи стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Законі України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" [6].

Отже, функція інноваційного українознавства полягає у:

1) формулюванні спільного бачення проблем суспільного розвитку, створенні концепції їх подолання та розробці механізмів її реалізації;

2) визначенні змісту інноваційних завдань у певній сфері суспільного буття на підставі національних інтересів та пріоритетів;

3) формулюванні пропозицій, тобто управлінських рішень, котрих вимагає законодавче, фінансове, кадрове, організаційне, науково-методичне, матеріально-технічне забезпечення впровадження інновацій;

4) створенні системи зворотнього зв'язку, яка контролює перебіг упровадження інновацій, і в разі потреби пропонує внесення певних коректив у цей процес.

Підкреслимо важливість прозорості у запровадженні інновацій та забезпечення участі громадськості у їх розробці (через систему громадських слухань, громадських експертиз, обговорень у засобах масової інформації тощо). Негативний досвід, набутий новою українською владою у невдалій спробі запровадження „згори" адміністративно-територіальної реформи, є показовим прикладом хибної методики розробки та запровадження інновації.

Інноваційний підхід надає українознавству роль зодчого, що конструює архітектоніку майбутнього українського суспільства. Завдяки цьому українознавство набуває якісно нових функцій, стає суспільне затребуваним.

Література:

1. Закон України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні". Відомості Верховної Ради, 2003, N 13, ст.93.

2. Кононенко П.П. Українознавство. – К. :Либідь, 1996. – С.11.

3. Мешкав А.А. Основные направления исследования инновации в американской социологии. // М.: Социс, 1996. – №5. С.117.