Сторінка
1

Роль Михайла Грушевського у становленні державницького напряму української історіографії

Серед провідних течій історіософії української історичної науки чільне місце займає державницький напрям, прихильники якого, вважаючи головним рушієм історичного процесу державу, зосереджують основну увагу на дослідженні історії державності [1,235]. До чільних представників державницького напряму української історіографії зазвичай відносять Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Крип’якевича, І.Кревецького, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко та ін., але поза цим переліком нерідко залишається постать найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, за яким закріпилася приналежність тільки до народницького напряму. Між тим, саме М. Грушевський як визнаний лідер української історіографії, засновник наукової історичної школи у Львові, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми, і таким чином дав підстави вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму. На цю сторону історіософії М. Грушевського вказав Я. Дашкевич, ув’язавши з його іменем зародження національно-державницького напряму в українській історіографії [2,67].

На ключове місце М.Грушевського у започаткуванні державницького напряму української історіографії вказували Л. Винар, О. Пріцак та інші дослідники [3]. Однак їхні праці не дають цілісного уявлення про роль М. Грушевського у становленні цього напряму в українській історичній науці. Запропонована стаття ставить за мету хоча б частково заповнити цю прогалину і висвітлити внесок М. Грушевського у дослідження історії державності України, показати його вплив на зародження і розвиток державницького напряму української історіографії шляхом створення львівської школи істориків-державників.

На сучасному етапі відродження та примноження національних традицій української історичної науки, її інтеграції в європейський історіографічний простір цілком закономірним є звернення до наукової спадщини видатного українського історика, мислителя і державного діяча М. Грушевського, яка містить великий пласт цінних знань та ідей, котрі не втратили своєї актуальності й сьогодні. Нове прочитання його праць з української і світової історії, ознайомлення з поглядами вченого на роль держави, її характер, призначення та функції, осмислення тих сторінок спадщини, які замовчувалися або фальсифікувалися за доби тоталітаризму, має велике й актуальне значення для сьогодення та майбутнього.

Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським [4]. На фундаменті цієї концепції він побудував багатотомну «Історію України-Руси», яка стала історіософською основою його наукової школи істориків у Львові.

На розвиток державницького напряму в українській історіографії великий вплив мали українська національно-державницька ідея, історія багатовікової боротьби українського народу за волю і національну державність, а також західноєвропейська історіософія з її школами Л. Ранке, Ф. Савіньї та потужна державницька течія російської історіографії. І все ж рубіжне значення для утвердження державницького напрямку в нашій історіографії мала Українська революція 1917-1920 рр., головним підсумком якої було відновлення національної державності, що, в свою чергу, дало поштовх створенню нових праць з історії українського народу, з історії державності України, формуванню історичної свідомості.

Будучи незаперечним лідером української історичної науки, М.Грушевський став і одним з фундаторів відновлення української державності як голова Центральної Ради і творець УНР. Вивчаючи тогочасні його історичні та історіософські концепції, світоглядні настанови дедалі більше переконуєшся у необхідності дослідження державницького процесу, який знайшов відображення у працях ученого, присвячених українській, європейській і світовій історії, а також у його політичних трактатах, зібраних у книзі «На порозі нової України». Як відомо, науковий доробок М. Грушевського нараховує близько 2000 праць, розвідок, коментарів, рецензій, що синтезують наукові знання про український народ, у тому числі і його державотворчу місію. Як політик він був засновником Національно–демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, одним з творців Четвертого Універсалу про державну незалежність УНР, фактично першим її президентом.

Весь науково-теоретичний та конкретно-історичний доробок М.Грушевського пронизаний національно-державницькою ідеєю. Для вченого наука була й підґрунтям політичної діяльності, тому він наголошував на ідеалах держави, пов’язаних з демократією, свободою і людським поступом у всесвітньому вимірі. Розвиток історичної візії М. Грушевського щодо проблеми державності України діалектично виходив з його попередніх політичних поглядів, які зазнавали еволюції: від вимог "національно-культурної автономії" в рамках "єдиної і неділимої" Росії — до вимоги "національно-територіальної автономії” у межах децентралізованої демократичної Росії і, нарешті, – до проголошення "самостійної, ні від кого незалежної, вільної суверенної Держави Українського Народу". Така еволюція поглядів ученого відбувалася на основі заглиблення в українську й світову історію, в аналіз реальної політичної ситуації, що склалася в самодержавній багатонаціональній Російській імперії в умовах Першої світової війни, повалення царизму, революційних потрясінь і більшовицького перевороту 1917 р. М.Грушевський був підготовлений до такого розвитку подій, адже ще на початку XX ст. він наголошував, що політика гноблення і денаціоналізації стала засобом політичної і суспільної деморалізації, що пригноблені провінції завжди і всюди є осередком розкладу для пануючих народностей, всього державного організму, що імперії розпадуться, а пригнічені народи неминуче відновлять свої державності.