Сторінка
2

Роль Михайла Грушевського у становленні державницького напряму української історіографії

Історію української державності М. Грушевський головним чином виводив з народницької концепції історичного процесу та історіософії позитивізму, на якій базувалася його багатотомна «Історія України-Руси». Торкаючись найдавніших державних утворень на українських землях і позитивно оцінюючи основні напрями діяльності Київської держави, учений загалом критично ставився до тогочасного режиму, наголошуючи, що той прагнув задовольнити лише інтереси правлячої верхівки. Історик зазначав, що навіть, "коли в тій самій науці Ярослава знаходимо ми згадку про потребу згоди між князями з огляду на долю держави, то й тут вихідною точкою служать особисті інтереси самих князів .". Невідповідність інтересів княжої влади і дружини, з одного боку, і народних мас, з іншого, призводила, за словами історика, "до тої знеохоти людності до князівсько-дружинного устрою, яку мусимо особливо прийняти для Київщини як основу тих змагань до безкняжої, бездружинної автономії ."[5,48,295]. Не випадково, коли на Русі з'явилися татари, народ сподівався за допомогою цих чужинців звільнитися від ненависної влади. “Таке становище, їх не можна інакше пояснити як змаганням, виломитися з-під князівсько-дружинного режиму, що важким тягарем лежав на народній масі…", - зазначав учений [6,159]. На його думку, ставлення більшості українського народу до державотворчих процесів часів Київської Русі було байдужим або навіть негативним. " .У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народну, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий ґрунт, – зазначав М.Грушевський. Він зоставався чимсь зверхнім, досить хистко прив'язаним до народу". Далі історик стверджував, що політичний устрій не відповідав народним ідеалам і на інших етапах історії України. "Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи; не був витворений відповідно ним (народом - Ю. Р.) і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній" [7,71,73].

Для розуміння історіософії державності М.Грушевського в системі його загальних наукових і суспільно-політичних поглядів, варто розглянути три основні категорії, які були для нього визначальними. Це – "народ", "держава" і "герой в історії", кожна з яких, на думку О.Пріцака, мала для нього відповідне змістовне навантаження, почерпнуте з різних філософських систем. Якщо "народ" у М. Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, то "держава" - це анархістсько-соціалістичний термін Прудона – Драгоманова. Тільки "герой в історії" відповідав позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів "Історії України-Руси” [8].

Михайло Грушевський, хоч і піднявся на вершину народницького напряму, водночас бачив і його слабкі сторони, а тому дедалі більше усвідомлював необхідність досліджувати роль держави, виявляти й аналізувати державницькі традиції українського народу, на що орієнтував і своїх учнів історичних шкіл у Львові, а згодом і в Києві. Під його наставництвом сформувалася перша національна школа української історіографії державницького спрямування, яка ґрунтувалася на історичній схемі вчителя, на його концепції і методології історичного дослідження, а також на західноєвропейській державницькій історіософії та ідеї постпозитивізму. Українські історики-державники надали схемі М. Грушевського більш яскраво вираженого державницького і національного забарвлення і поклали її в основу новітньої української історіографії. З цього випливає, що наша державницька школа виросла на науковій спадщині М. Грушевського, який і сам значно розширив і збагатив державницьку концепцію української історії, а його історіософські погляди зазнали помітної еволюції. Це добре помітно з інтерпретації М.Грушевським доби Б. Хмельницького та доби гетьманування І. Мазепи, які він розглядав як найважливіші періоди української історії нового часу, пов’язані з історією національно-визвольного руху за волю і державність України.

Аналізуючи процес переосмислення М.Грушевським народницької концепції української історії і перехід до державницького її розуміння, необхідно зауважити, що він не означав відмови від визнання як пріоритетної ролі народу в історії, так і від категорії «народу» в історичному дослідженні. Вірячи у відродження України, її державності, вчений наголошував на необхідності формувати національну свідомість, вказував на неприпустимість замовчування прагнень українського народу до політичного самовизначення і побудови власної держави. У 1912 р. в статті "Украйна й украинство" М.Грушевський гостро критикував тих "авторитетніших представників" українства, які в подіях останніх століть шукали "докази нездатності українського племені до державного життя, відсутність основ для політичного і суспільного будівництва ." Висловлюючи жаль з приводу тривалого перебування українців у бездержавному стані, називаючи основною причиною цього явища "несприятливі історичні умови", учений доводив, що "в ті моменти, коли народне життя мало можливість самовизначення, не було нестачі в прагненнях до політичного, державного життя ." [9,13-14].