Сторінка
1

Національна ідея, держава, еліта, українське козацтво

З одного боку, як ми бачили, – в шарах української світської еліти: спочатку від Кия до Аскольда і Святослава; згодом від Володимира Великого до Данила Галицького; а з другого в ХV-ХVІІІ ст. – від старої князівської шляхти до лідерів і вождів Гетьманської держави.

Вже говорилося, що свого часу ще Чернігівська й Галицька гілки могутньої Київської (потім іменованої Галицько-Волинською) держави змагалися між собою, але відстоювали ідею єдиної Землі-держави.

Здавалося, що умови монголо-татарської окупації та русько-литовського альянсу принципово видозмінили ідейно-філософські орієнтації колишньої шляхти. Та ми вже бачили: насправді відбулося лише фізичне відчуження провідного корпусу урядуючої еліти від вітчизняних пріоритетів; духовно київнсько-чернігівсько-галицька світська інтелігенція ревно сповідувала віковічні традиції державотворення. І цілком природно, що творці Гетьманської держави виростали на ґрунті києво-руської етнонаціональної державницької ідеології.

На різних етапах вона, цілком природно, виражалася у різноманітних формах, бо й за змістом відбивала різні ступені зрілості. Але головне, що вона, як повноводна річка, не міліла, а все наповнювалася внутрішньою енергією і збагачувалася природними (спосіб життя, соціально-політична, релігійна, етнонаціональна, мовно-культурна боротьба) чинниками та імпульсами. Реальна історія засвідчує: «Велесова книга» і «Літопис Аскольда» відбили родові джерела державницької ідеології. «Літопис Руський» і «Галицько-Волинський» та філософсько-релігійні твори Київської великокняжої (і королівської) держави – етноплеменні. Гетьманщина засвідчила синтез попередніх джерел, що вилилося в об’єктивацію етнонаціональної ідеї – основоположної на всі майбутні віки. Стрижневим чинником на всіх етапах була ідея-fix своєї держави. І якщо на першому етапі носієм ідеї була родова аристократія, на другому – феодальна, то на третьому – козацька.

Усе те є символічним.

Частина козацької шляхти, нагадаємо, була й органічно (кровно) пов’язана зі старою аристократичною елітою Як правило, ця еліта була вітчизняної формації, а тому й орієнтації. Проте були в козацтві й представники іншої етнічної системи – варязької. Тому – як відбивали тяжіння своєї Землі, так і провокували на етнодержавницький космополітизм (чому порівняно легко й переходили то до литовських, то до польських, то до московських чи татаро-турецьких берегів). Це була владарююча, а тому дуже впливова частка.

Однак, не їй судилося стати господарем життя. Її час відійшов. Деміургом нової суспільної формації стала шляхта воістину українська: часом кровно пов’язана із старими аристократичними родами, але найперше – із суспільними верствами, що визначали новий спосіб життя – феодально-буржуазний: селянством, міщанами, світською і церковною, освітньо-науковою, військовою елітою. Нова урядуюча верства увібрала в себе найобдарованіших і найенергійніших представників як розумової, так і фізичної (господарсько-продукуючої), і як раціонально мислячої, так і духовної сфер. Тим самим вона стала становим хребтом усіх верств суспільства, а її національно-державницька ідея – загальнонародною, наснаженою як соціальним, так і етнонаціональним змістом та спрямуванням.

Найновіші дослідження [4] засвідчують: козаки відбили боротьбу землеробів та кочовиків (поля і степу), але в козаки йшли землероби й ремісники, селяни й городяни, світська, військова й церковна шляхта, не лише питомо українська, а й різних етнічних груп: від колишніх бродників до новочасних асимільованих татар. Жили вони різними, часто протилежними інтересами, – але всіх їх інтегрувало почуття несправедливості життя, а тому – ідеологія протесту. Були серед бунтарів і безідейні «добичники», ватаги звичайнісіньких гультяїв і грабіжників та соціально налаштованих свавільців. На цій підставі різних епох українофоби й атестували українське козацтво (як пізніше і гайдамацькі рухи) лише як грабіжників та ґвалтівників. Та накип бував у всіх, навіть у найвпливовіших соціально-народних рухах. Однак, про весну завжди судили не по бруду, який несли на собі скресаючі від льоду ріки, а по силі глибинної течії.

Козацтво стало силою державо-, націє- і життєбудівною. І особливу роль у цьому відіграли як новоформована урядуюча еліта – від сотників до полковників та кошових і гетьманів, – так і органічно пов’язані з нею «чорні ради», – демократичні інституції як на Запоріжжі, так і в адміністративних частинах держави.

Наголосимо: історична роль козацтва апріорі визначилася об’єктивною детермінантою: як у часи функціонування «шовкового шляху»(до Китаю) та шляху із Варяг у Греки, так і в середині 2-го тис. н.е. «Через українські землі пролягали великій й малі шляхи, які були передусім торговими артеріями не лише Великого князівства литовського, а й усього центрального східно-європейського регіону. Ними ж користувалися представники дипломатичних служб» [4, 25]. А це впливало не лише на торгово-економічні інтереси, а й на державно-політичний та державний світогляд. Тому урядуючі служби, будучи представниками литовської чи польської влади, офіційно не могли підтримувати козацькі експедиції спочатку в татарсько-турецькі володіння, а згодом і в польські та московські. Одначе, не могли вони не дбати і про власні реальні інтереси, як виявлялося, не лише соціально-економічні, а й національно-політичні. Тому контамінація дій урядовців і бунтарів ще з часу Предслава Ланцкоронського, Остафія Дашковича, Берната Претвича та інших старост прикордонних земель стала неминучою, як неминучою стала співпраця й «сіроми», представників боярських, а то й князівських старовинних родів. Магнати з часом розколюватимуть козацтво та його національну ідею і місію зсередини, чим і зумовлять Руїну України.

Але відновлення української державності стало можливим завдяки всенародній єдності на грунті ідей соціальної і національної та неодмінно пов’язаної з ними культурно-духовної революції, в чому незаперечна заслуга й урядуючої еліти – як Голови, що скеровувала рух Тулуба (мас). Як зазначав Карстен Кумке, «козацькі старшини були передусім виконавцями суспільної волі групи людей. Не від владолюбних старшин ініціювалася влада, навпаки, головним авторитетом була козацька спільнота, або точніше – її воля. Тому-то успіх залежав від здатності керівників інтегруватися в групу, знати її потреби, оскільки лише прийнятні козакам накази могли бути виконані добровільно. Будь-який примус з боку старшин щодо виконання наказів або послуху з боку козаків був неможливим, оскільки суперечив «козацькій демократії», більше того – українському національному характеру, який проявлявся, нагадаємо, ще у князівську добу (коли Ілля Муромець міг повстати проти волі самого Володимира Великого).