Сторінка
1

Про стратегію державобудування та сутність мовних торжищ у сучасній Україні

Нещодавно випало мені бути включеним до групи, сформованої секретаріатом Президента (всього з кількома міністрами, 35 осіб) для формулювання пріоритетів розвитку Української держави на ближчу перспективу. Важливість обов'язку, покладеного на групу, увиразнювала деталь: зібрано було її в урядовому санаторії.

Чесно зізнаюся, я відчував певну аж ніби лячність, коли згадував, що два роки тому до цього ж самісінького санаторію у Пущі-Водиці, і також спецтранспортом, і також зі щедрою спец-годівлею зібрали й учасників т.зв. письменницького з'їзду, що був покликаний навести "порядок" у нашій Спілці, зігнувши її перед кучмівсько-медведчуківським режимом.

Утім, аналогія ця виключно локаційна, адже у даному випадку про НСПУ не йшлося зовсім, а, як я уже зазначив, – про пріоритети, що мали знайти місце (так було сказано) у зверненні чи посланні Президента В.Ющенка до народу. Отож, взявши слово, я і сказав те, про що не втомлююся говорити ось уже впродовж багатьох років, а саме, що орієнтири нашого державотворення потребують украй посутнього коригування в напрямку необхідності побудови в Україні національної держави українського народу з відповідними українськими національними пріоритетами в економіці, політиці, культурі, мові, інформаційному просторі .– в усьому. Це, на мою думку, і мало б стати підґрунтям того, що група мала би підготувати для Президента.

Що ж, заперечень від тих, кого було запрошено до групи (назву бодай деякі прізвища: О.Пасхавер, М.Полудьонний, П.Гайдуцький, В.Лановий, В.Геєць, С.Телешун, Е.Лібанова), як і від тих, хто вів це зібрання, я протягом тієї дискусії не почув, але ж так само ні від кого не почув ані слова солідарності чи схвалення. І вже й зовсім мене не здивувало, що на наступні зібрання групи мене просто не кликали. Не знаю, випадково чи навмисне.

Кликали – не кликали – не в цьому річ. Адже згадую я про все це з єдиної причини: а чи хоч хто-небудь з оточення В.Ющенка пропонує до його уваги саме так сформульовані пріоритети? Чи й загалом він має можливість чути однодумні зі мною голоси? А чи то їх геть знезвучує старанна фільтрація, що здійснюється тими, котрі "мають доступ до тіла"?

Але ж так хотілося почути б щось схоже на оцю сформульовану мною аксіоматичну тезу! Скажімо, у промові Президента на майдані Незалежності 24 серпня або 22 листопада. Або у нинішніх його радіозверненнях до народу. І запитаю: чи хотілося б тільки мені? Тут же й відповім, що, відколи відновлено нашу державність, саме цього й прагнуть мільйони наших громадян. Адже будувати українську Україну, в якій добре всім, хто її населяє, в якій ні в чому нікого не ущемлено, де господарем політичного, економічного і духовного простору цієї частини планети почуває себе титульна – українська нація, – це й означає: будувати в нас нормальну, повноцінну державу західноєвропейського зразка.

Чому й досі голосно та чітко, так, щоб усі, без винятків, почули, геть усі, без винятків, затямили – і в нас, і в зарубіжжі – не скажемо вустами найвищих державних достойників про цей наш омріяний та вистражданий, визначальний та магістральний пріоритет? На скільки ще років розтягуватимемо інерцію кучмівського "скажіть мені, що вам будувати"? І як довго замість зреалізування національної ідеї, окропленої кров'ю мільйонів українців, морочитимуть нас безплідними дискусійками про її зміст? Адже, здебільшого, заводять нас у нетрі тих дискусійок ті, яких українська національна ідея взагалі не гріє або й просто їм чужа .

Contra spem spero? Не хотілося б так думати! Хоча – як не згадати з подій останнього часу: і вкрай уразливий меморандум з Януковичем, і санкціонування недоторканості для депутатів усіх рівнів, і призначення Президентом Національної (!) телекомпанії України особи, яка не здатна виголосити державною мовою навіть свої "інавгураційні" слова . І все це – на тому тлі, коли, скажімо, "братчики" Корчинського спрямовують на Банкову бутафорну (поки що – так треба розуміти) "Аврору", коли кримський Грач запевняє, що Сталінградська битва ще не завершена, оскільки, мовляв, ще не розгромлений ющенківський режим в Україні, коли Президент все більше перетворюється у "хлопчика для биття", в якого цілять не тільки чужі, а й свої.

Демократія! Втім, замість знаку оклику чи не доречніший тут знак запитання? Адже вседозволеність у закиданні лайном самої нашої державності – хіба це демократія? І розгул шовінізму в сучасній Україні – хіба це демократія? І бандити на волі й у комфорті та освячувана владою корупція – це демократія? І повсякчасні зневажання, принижування українців та їхньої мови і культури – це демократія? І загалом – свобода руйнації Української держави – демократія?

Як мовиться, борони нас, Боже, від такої! Вважаю, що це поняття, як, до речі, й свобода слова, у нас просто спотворене, здевальвоване, сфальсифіковане. Не вживаймо, закликаю, цих понять "всує", дбаймо про їх очищення! Як не вагаймося обертати на користь таки справжньої, а не фальшивої демократії і такі цілком, як на перший позір, антидемократичні запевнення, як ось Карла Ясперса: "Маса не знає, чого вона хоче, їй треба сказати, чого вона хоче".

Тож, повертаючись до того, з чого я почав, як не підкреслити: хіба не пора вже сказати українській масі, що хоче вона саме повноцінної національної Української держави? Гадаю, масу, нашу людність, точніше ту її частину, яка не відзначається упевненістю стосовно цього, цілком можливо переконати у цій істині, адже і долю референдуму 1991 р. вона найпереконливіше вирішила, і в Помаранчевій революції перемогла . Трішки – трішки того, що називаємо ідеологічним фактором, звичайно, вміло застосованим, – і маса сповниться ясністю мети, пройметься вірою, готовністю іти вперед.

Не зволікаймо, владо! Не зволікаймо, Президенте Ющенко! Флюїди зневіри набувають у нашому суспільстві вже просто найнебезпечнішої та незворотньої концентрації.

Чуємо ж натомість . О, що тільки не чуємо! Наприклад, нардеп Прошкуратова широко пропагує "всеукраїнський рух", який вона очолює – "Школа поза політикою". Чи ви, бува, не обмовилися, пані Прошкуратова? Може, поза партіями, що цілком доречно, чи таки поза політикою? Сиріч – поза політикою, яку добре чи погано здійснює Українська держава, та з основами якої мусять таки бути обізнані як викладачі, так і учні та студенти; сиріч, мабуть, і поза Конституцією, що є, як відомо, основним нашим політичним та ідеологічним документом, попри те, що там зазначено: держава не пов'язує себе з будь-якою ідеологією. (Це ж як слід розуміти? З ідеологією державотворення теж? Такий собі, я вважаю, прикрий ляп).

Та ні – згадана нардеп не обмовилась. І неспроста розгортає вона цей рух саме зараз, а не тоді, коли медведчуківська СДПУ(о), до якої вона належить, була при владі. О, тоді освіта і не мислилася поза політикою "об'єднаних", тоді всі засоби для збереження кучмівського режиму були прекрасні! Згадаймо, як буквально живосилом та масово з'являлися у нас і заврайво, і ректори, й директори, і навіть учителі, члени саме цієї партії. Траплялося, що цілі ВНЗ перетворювалися на штаби СДПУ(о). То що, тільки тому, що нині не її час, то і "школа поза політикою"?