Сторінка
4

Про стратегію державобудування та сутність мовних торжищ у сучасній Україні

І це (ще раз нагадаю про поїздку лідера соціалістів до Криму) – за подібної ситуації (!) грати в Криму мовною картою?

Та побійтеся Бога, панове політики, адже з деяких захисників русскоязичного насєлєнія, насправді – політичних спекулянтів, вже й на Заході, не тільки у нас, вражаються, як вразилися недавно у Страсбурзі, коли на Парламентській Асамблеї Ради Європи наш уславлений поет і політик, Герой України Б.Олійник достойно поставив на місце одного з депутатів Держдуми, який звинуватив Україну в тому, що вона не забезпечує "в повному обсязі" право російськомовного населення Криму на освіту російською мовою та що й загалом, мовляв, існує план повністю перевести освіту автономії на українську мову. Пробі! А ту ксенофобську Україну! – випливало з цього виступу, на що Б.Олійник, почавши виступ своєю мовою, а потім нарочито перейшовши на російську, спокійно відреагував: "Усім, хто намагається розсварити нас з російським народом, скажу: єдина українська газета в Криму, де проживає принаймні 600 тисяч українців, закривається або вже закрита. Вибачте, кого треба захищати?" Як повідомляла преса, ця відповідь зірвала оплески європарламентаріїв.

Варто зазначити, що та "єдина українська газета в Криму" – "Кримська світлиця", яку згадав Б.Олійник, усе ж поки що виходить. Але як? У втричі зменшеному обсязі, а десь тридцяте її число оповите на першій сторінці чорною рамкою як знак смертельної небезпеки, яка нависла над газетою.

Тож як тут не сказати: владо Криму, владо України! Час від часу, зронюючи слова про потребу підтримки державної мови, щобільше – стверджуючи навіть, що українська мова в Криму вже й загалом "набирає потужної ходи", як на цьому наголосив В.Литвин у своєму недавньому привітанні учасникам VI Міжнародного конкурсу ім. П.Яцика, чи хоч помічаєте ви цю чорну рамку? Вона ж є найпромовистішим індикатором, який засвідчує, що іноді декларована владою підтримка української мови часто-густо перетворюється на суцільну фальш.

І це – я ще й утретє на цьому закцентую, повертаючись до кримського вояжу лідера соціалістичної партії – за таких, власне, трагічно-похмурих, украй тривожних обставин, підкидати козирну карту російської мови, як, буцімто, ущемленої та дискримінованої? Цинізм, фарисейство та й навіть, даруйте, просто шкурний розрахунок на примноження свого електорату за рахунок тих довірливих та недостатньо обізнаних із суттю справи виборців, котрі, зачувши про ущємлєніє русского язика, у цю чушь – нарочито вдаюсь до російського слова – і справді повірять.

Звідси й випливає один з обов'язків тих, кому болить доля української мови та Української держави: роз'яснювати нашим людям, що в тих вельми частих випадках, коли ті або інші політики надто вже ревно педалюють на захисті російської мови в Україні, яка насправді жодного захисту не потребує (настільки вона поширена й настільки часто займає те місце, де природньою була б лише мова титульної нації), їх, цих політиків, власне мова, як російська, так і українська, цікавить щонайменше. Потрібне зовсім інше – виборчі голоси. По суті, те, що відбувається сьогодні у мовному житті Україні – це усіляко нав'язувана нашим людям масштабна операція обміну, а саме: за фальшиву сльозу про ущємльонность та про потребу офіціального двуязичія – голос виборця. Наче не так і багато, але чи всі наші люди розуміють, що разом зі своїм голосом вони віддають і власну національну та й суто людську честь?

Неважко передбачити: до наступних виборів ще буде й буде різних мовних спекуляцій у державі. Либонь, це – невідворотне, адже чого-чого, а грати на мовній темі й перетворювати цю гру на незамінну частину своєї виборчої технології наші політики у часі різних виборів, кожні з яких стають серйозним випробуванням та правдивим нещастям для державної української мови, таки навчилися. Отже, гратимуть. І все ж, як не звернутися до всіх тих, хто рік тому у великому натхненні співали: "Нас багато ."

Чи й справді нас багато, мої однодумці? Чи нас уже не стосується репліка шовініста з однієї з п'єс Є.Плужника у відповідь на те, що сила українців обчислюється тридцятьма мільйонами, – "А припугни – и трех не наберешь"? І це вже не про нас сакраментальне "якось воно буде"?

У такому разі найнепоступливіше пильнуймо, пильнуймо, братове, ставлячи на місце кожного – чи шовініста, чи свого малороса-національного недбальця, хто надто заривається. І в першу чергу – в питаннях нашої мови, що є – не маймо сумнівів – і синонімом України, й визначальним способом її буття, і свідченням того, що вона, Україна, загалом існує на цій планеті та має власну індивідуальність з-поміж інших країн світу. Інакше кажучи, українська мова – то найважливіша прикмета "я" держави України.

А взагалі складників стратегії націєвбивства є немало. Скажімо, цей постійний шантаж і тиск з боку сусідньої держави, тим небезпечний, що, як багато хто у ній вважає, раз ми з "однієї колиски" (яка все-таки живуча ця олжа!), то мусимо бути разом й у возобновльонной імперії.

Це – сказав би М.Драгоманов, – "турки зовнішні" (хоча, зрозуміло, що турки як етнос, як країна тут зовсім ні до чого). Але ж ніяк ще не можемо скидати з рахунку і "турків внутрішніх" – оте, на жаль, незнищенне паскудне плем'я перевертнів та перекинчиків, малоросів, котрі і є сьогодні головним гальмом на шляху нашого повносилого національного утвердження. Придивімося, для прикладу, як, спільно з представниками то домінірующей на постсовєтском пространствє нації, то іншої богообраної нації, вони докладають зусилля для витіснення етнічних українців з різних установ та закладів, а то й цілих сфер життєдіяльності. Щоправда, як спостерігаємо в житті, дяка націєвідступникам дуже часто невелика: потрапляючи під звільнення в останню чергу, нерідко вони просто замикають собою здійснюване багато в чому їхніми ж руками неафішоване та негласне етнічне очищення.