Сторінка
5

Поляки – сусіди українців і давні жителі на їх етнічних землях

Не менш важкими для поляків і українців стали повоєнні лихоліття. Та частина поляків, яка залишилася в Україні, активно долучалася до ліквідації руїни, заподіяної гітлерівцями, відбудови промисловості, сільського господарства, установ освіти й культури. У 1946-47 рр. Україну охопив масовий голод, який посилився новим спалахом сталінського свавілля і терору, спрямованого, в першу чергу, проти українського національно-визвольного руху, підпілля ОУН і УПА, найбільш свідомої частини української інтелігенції. Агонія сталінізму не обминула й українську полонію.

Як відгомін сталінського терору проти українського руху, можна розглядати цинічну операцію "Вісла", що полягала в насильницькому виселенні 150 тис. українців з їх традиційно етнічної території південно-східної Польщі на її північно-західні землі, повернуті від Німеччини (Ольштин, Щецін, Вроцпав, Гданськ). Вершиною цинізму комуністичного режиму в Польщі стало створення для "підозрілих українців" табору на території Освенціма у Явожно, де було ув'язнено майже 4 тис. українців, 150 тис. вбито [17].

Смерть Сталіна, намагання його наступників надати "царству терору" деяких "привабливих" рис, реабілітувати частину жертв, дещо розрядити міжнародну напруженість сприяли проведенню ряду реформ, які пов'язувалися з певною лібералізацією суспільства і дістали назву "хрущовської відлиги". Спроби десталінізації суспільства, критика "культу особи" Сталіна були схвально зустрінуті більшістю громадян України, в тому числі й польською людністю, адже серед реабілітованих були й сотні поляків. Архівно-слідчі справи реабілітованих поляків по Києву і Київщині, які зберігаються в 263 фонді ЦДАГО України, засвідчують, що перегляд судових і позасудових вироків носив вибірковий характер і стосувався переважно осіб, покараних за сфабрикованими звинуваченнями або за порівняно незначні провини. Так, у 1955 р. було скасовано вирок щодо Станіслава Яворського, який проходив по груповій справі ксьондзів і активу костьолу (всього 19 чол.), арештованих у 1938 р. за "контрреволюційну діяльність" у селищі Іванків на Київщині, що виявилась у підтримці тутешнього ксьондза Сігізмунда Зіха, котрий, мовляв, проповідував "національну гордість і любов до польської нації", "застерігав молодь від вступу в комсомол", а потім нелегально виїхав до Польщі. С.Яворський як голова костьольної ради, а також всі "учасники групи" були засуджені до вищої міри покарання і розстріляні як "члени польської терористичної організації". І тільки через 27 років усі засуджені були визнані Верховним судом СРСР невинними [18].

Після політичної реабілітації С.Косіора – колишнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, поляка за національністю, розстріляного за звинуваченням у причетності до Польської військової організації, було вибірково переглянуто ряд справ ПОВ, зокрема І.Юрловського, І.Журавського, О.Петровського, С.Вольського, М.Шиманського, П.Лубківського та ін., яким інкримінувалися "зв'язок з білополяками", "петлюрівцями", підготовка "збройного антирадянського повстання", – військовий трибунал Київського військового округу у квітні 1956 р. реабілітував усіх розстріляних [19].

Реабілітація поляків, репресованих за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, антирадянщині, націоналізмі мала стати одним із чинників поліпшення радянсько-польських відносин, особливо в умовах, коли в самій ПНР наростав опір тоталітаризму. Вона справила позитивний вплив на моральну та психологічну атмосферу в країні, на настрої поляків. Однак, у багатьох з них викликало занепокоєння те, що поза увагою органів реабілітації лишилися найбільш "гучні" справи учасників польського опозиційного руху, а це посилювало такі нові форми спротиву, як дисидентство, колективні петиції, звернення до світової громадськості.

У суспільній свідомості наростало обурення фарисейством і подвійними стандартами у застосуванні так званих "ленінських принципів національної політики". З одного боку, говорилося про братерство і рівність, задоволення потреб різних націй і народностей, аз іншого-тривала русифікація, звужувалася сфера застосування української мови, закривалися школи з польською мовою навчання. Якщо в 1950 – 51 рр. було 6 польських шкіл, то на 1959 – 60 навчальний рік їх залишилося 3 із загальним числом учнів до однієї тисячі. Пишне святкування 300-річчя Переяславської ради і так званого "возз'єднання" України з Росією негативно оцінювалося польською громадою, оскільки реанімувалася шовіністична концепція російської історіографії, за якою Польща поставала як одвічний ворог України.

Не залишилися поза увагою поляків і українців революційні події осені 1956 р. в Угорщині та їх відгомін у Польщі, спорудження берлінської стіни. Поляк Г.Вельчинський (студент геологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка) відверто заявив про незгоду із застосуванням радянських танків, пограбуванням Польщі. За ці висловлювання його було виключено з університету і вислано з СРСР [20].

Особливо боляче реагували українські поляки на посилення войовничого атеїзму і наступ на римо-католицьку церкву, зняття її громад з реєстрації. Якщо в 1949 р. в УРСР нараховувалося 225 громад РКЦ, у 1953 – 168, то в 1964 – 117 [21], тобто їх кількість зменшилася майже вдвічі. Радянські спецслужби намагалися розколоти римо-католицьке духовенство, перешкодити будь-яким його контактам з Ватиканом, інспірувало рух за так зване "старокатолицтво" за створення "Братства католиків СРСР".

На кінець 1950-х рр. більш-менш стабілізувалися чисельність і розселення польської людності. За переписом 1959 р., в УРСР проживало понад 363,2 тис. поляків, які за чисельністю належали до найбільших етнічних груп (0,9%) після українців, росіян і євреїв. Найбільшу питому вагу займали поляки серед населення Житомирської (6,4%), Хмельницької (4,3%), Львівської (2,8%), Тернопільської (2,2%), Волинської та Івано-Франківської (1%) областей [22]. Партійно-радянське керівництво свідомо форсувало міжреспубліканські міграційні процеси, обґрунтовуючи їх економічними потребами, функціонуванням "єдиного народногосподарського комплексу". Русифікаторським устремлінням центру сприяли прискорений розвиток промислових центрів Донбасу, Придніпров'я і Півдня України, урбанізаційні процеси, збільшення чисельності міст, стимулювання міжнаціональних шлюбів, освітня політика. Це відбилося і на структурі польської меншини. Якщо за згаданим переписом 1959 р. 45% поляків проживали у містах, а 55% у сільській місцевості, то протягом наступного двадцятиріччя ситуація змінилася до навпаки: у 1975 р. 63% поляків були жителями міст і лише 37% – сіл [23], тобто майже дві третини польської людності опинилися в поросійщеній системі координат: управління, освіти, культури, засобів масової інформації. Численні групи поляків, мешкаючи у Донецькій, Дніпропетровській, Ворошиловградській, Одеській та ін. областях, були позбавлені реального права навчати дітей рідною мовою, втрачали ознаки ідентичності. Багато полячок, як і українок, одружившись із росіянами чи представниками інших національностей, здебільшого втрачали або істотно знижували власну етнічну ідентичність.