Сторінка
2

«Народна пісня – дзеркало народної душі» (М. Драгоманов)

Навесні пробуджується земля, оживає природа, а з нею – радісні надії та клопоти. Молодь виходила на залиті сонячним світлом левади, де дихалось на повні груди і співалось на повен голос. Весняні обрядові пісні українського народу мають назви веснянки – на Волині, Поділлі й Наддніпрянщині та – гаївки, гагілки, ягілки – в Західній Україні. Веснянки складають один з найцікавіших за змістом, найбагатший емоційно фольклорно-пісенний цикл, тісно пов’язаний з календарем сільськогосподарських робіт і родинним побутом трудівників. Вони оспівували пробудження природи і протягом сторіч не зазнавали ніяких змін ні в музиці, ні в іграх та забавах. У веснянках усе має символічне значення. Тут є не тільки різні птахи та звірі (орел, перепелиця, козеня, зайчик), а й дерева, квіти, трави, також абстрактні картини - “зелений подув”.

Перші записи і публікації веснянок були здійснені фольклористами ще на початку XIX ст. Найповніша наукова подача матеріалу належить відомому фольклористу В. Гнатюку (1871 – 1926), який видав у 1909 р. том “Гаївок”, куди увійшли весняні пісні, зібрані по всій Україні. Кілька збірок веснянок разом з нотами мелодій опублікував основоположник української класичної музики М. Лисенко. Чимало веснянок записано з голосу видатної поетеси Л.Українки. “Зовсім малою, либонь, п’ятилітньою дитиною, запам’яталися Лесі весняні танкові пісні”, – згадував український етнограф, музикознавець К. Квітка.

З часом веснянки втратили ознаки обрядовості, увійшли до молодіжного репертуару як лірично-побутові пісні. Багато з них і тепер користуються популярністю: “А вже весна”, “Чи я в лузі не калина була”, “Попід мостом, мостом”, “Ой у полі криниченька”, а “Подоляночка”, “Журавель”, “Зайчик”, “Просо”, “Огірочки та деякі інші стали здобутком дитячого фольклору.

Кінець травня – початок червня – “русальний”, “нявський” чи “мавський Великдень”. В Україні виконувалися русальні пісні під час обрядів, пов’язаних із “зеленими святами”, або “клечальною неділею”. Епітети “зелений”, “клечальний” вказують на особливість, мету цього свята – вшановувати зелений світ рослинності, яку наші предки одухотворювали. Пісні русального циклу – ліричні, повні радості буття, славлять буяння світла, відчуття простору, духовного здоров’я. Героїні пісень – дівчата, настрій яких співзвучний із розквітаючою природою: “Ой зросла ж я у свого таточка, кохалася в рідної мамочки – ой луги ж мої всі зелені!”.

Русалки – це мавки, навки, у бойків “майки”. Ці назви відповідають старослов’янському слову “навь”, “навіє”, що означає мрець, небіжчик. “Нав’є” було святом померлих, святом дідів, предків. Пізніше воно набрало значення свята русалок і потерчат, стало святом кликання і проводів русалок на поле. Згідно з віруваннями наших предків, нав’є в полі закінчувалося зі жнивами, і тоді русалки верталися до ріки, де вони зимували.

Повір’я про русалок та про чудесне перетворення дівчини оживають у Шевченкових поемах “Причинна”, “Утоплена”, “Тополя”. Образи Мавки, Русалки польової та Русалки водяної є і в поезії Лесі Українки (“Лісова пісня”), що навіяні народними русальними піснями. Ці ж пісні лягли в основу повісті “Майська ніч, або утоплениця” М. Гоголя та одноіменної опери М. Лисенка.

В окрему групу об’єднують пісні, в яких є згадка про найкоротші літні ночі, так звані “петрівочні”, від імені Петро, бо в цей час відзначаються його іменини. Лейтмотив цього циклу – взаємини молодих:

Чи ти чула, дівчинонько, як я тебе кликав,

Через твоє подвір’ячко сивим конем їхав?

Ой чи чула, чи не чула, не озивалася.

Темна нічка-петрівочка, вийти боялася.

У піснях звучать скарги на малу нічку, коли дівчині виспатися ніколи, а попереду – розлука з привільним життям під батьківською стріхою: восени починається пора весіль.

До Петра зозулі да кувать, да кувать,

До осені дівці да гулять, да гулять.

Русальні й петрівочні співи стихали напередодні найбільшого літнього свята – Івана Купала. Стародавній смисл купальських обрядів, як і самої назви “Купало”, остаточно не з’ясований. Із спогадів та пісень, що дійшли до наших днів, це свято припадає на період літнього сонцестояння (кінець червня – початок липня), славить життєдайні сили природи, найсильніші її стихії – сонце, вогонь і воду. Купальські пісні старші від весільних, музична мова їх темна й похмура, мелодійні лінії короткі, складалися здебільшого з декількох тонів. Співано їх одним голосом, коли ж гуртом – то завжди в унісон.

Купальські або троїцькі пісні збереглися до наших днів у найчистішій оригінальній формі: “Ходили дівочки в ліс по ягодочки”, “На Івана, на Купала”, “Проти Івана сонце іграло”, “Да купався Іван, да й у воду впав”, “Зеленая дібровонька”, “Посію я рожу, поставлю сторожу”, “Допалимо та соломоньку”, “Ой шаріла вишенька, шаріла” .

Купальські торжества можна вважати насправді весільним ритуалом, що починався з символічного очищення водою та вогнем і проханням до всіх померлих членів родини допомогти молодій парі в її майбутньому подружньому житті. Пісні виконувалися, коли молодята скакали через вогонь і кидали вінки в річку.

Заплету віночок,

Заплету шовковий,

На щастя, на долю,

На чорні брови.

Ой пущу віночок

На биструю воду,

На щастя, на долю,

На милого вроду.

Містицизм та символіка слів, а також церемоній, частиною яких були ці купальські пісні, визначали їх архаїчний, примітивний характер. Їх слід вважати не тільки найдавнішими українськими народними піснями, а й приналежними до найдавніших у європейській народній музиці взагалі.

В осінньому сезоні було два роди пісень: обжинкові та весільні. Обжинкові пісні виконувалися під час жнив, характеризували основні періоди й обряди, що з ними пов’язані: “Там у полі криниченька”, “Говорила нивка”, “Жали женчики, жали”, “Ой в чужого господаря”, “Ой уже сонце над вербами”, “Наша хазяйка добра”, “Маяло житечко, маяло .”. Відомості про подробиці цих торжеств, як і самі деталі ритуалу, загубились у сторіччях. Один лише з них був знаний як загальноприйнятий звичай по всій Україні. Це приготування та урочисте вручення снопа збіжжя господареві на порозі його хати. На чолі походу йшла дівчина у вінку з колосся. Під час в’язання снопа і передачі його господареві чоловіки й жінки співали обжинкові пісні. Цей обряд, пов’язаний з культом грецької богині Де метри, був поширений не тільки у грецьких колоніях понад Чорним морем, а й на території самої України, де існував жвавий торговельний зв’язок. Широку популярність обжинкового звичаю своєрідно засвідчив у середині XIX ст. І. Головацький, назвавши свій альманах “Вінок русинам та обжинки”, а у повісті Т. Шевченка “Наймичка” подана картина обжинок.