Сторінка
1

Національна освіта і державна освітня політика в українознавчо-філософському вченні С. Русової

Сучасну українознавчо-філософську думку, яка активно взаємодіє із комплексом соціологічних, політичних, юридичних та інших соціально-гуманітарних наук, включено до всіх аспектів національного життя. Особливо ефективно українська філософія взаємодіє із системою освіти і педагогікою протягом останнього десятиліття, що сприяє розробці методологічних основ модернізації освіти в Україні, формуванню педагогічного мислення і шкільної роботи у контексті вимог постіндустріальної цивілізації, інформацінного суспільства, з ознаками якого людство вступило у XXI ст. Одним з аспектів такої різнопланової роботи виступає дослідження філософських поглядів на освіту видатних представників української інтелігенції XX ст., серед яких суттєву роль у започаткуванні філософії освіти в Україні та у розробці українознавчо-філософських питань освіти в цілому відіграла Софія Русова. Вона народилася і виросла в с. Олешня на Чернігівщині, а подальше спілкування у Чернігові із Б.Грінченком та М.Коцюбинським справило великий вплив на формування її філософсько-освітніх поглядів. Дослідження творів С. Русової має непересічне значення для вирішення актуальних українознавчих проблем філософії освіти й тісного зв'язку із завданнями реформування освіти в Україні, мета якого – створення системи національної освіти, здатної забезпечити плідне існування українського народу у XXI ст.

Сучасне українське буття, характерне прагненням до суспільної консолідації, покладає великі надії на сильні партії, спроможні об'єднати народ і згуртувати його в державі і навколо неї. Для цього створені і використовуються різні форми суспільної інтеграції, якими, крім політичних партій, є також громадські організації та фонди. Разом з тим, хоча престиж освіти й декларується, її суспільно-інтеграційна роль практично недооцінюється. Мета даної статті полягає в тому, щоб на основі філософсько-освітньої спадщини С.Русової показати, що, з українознавчого погляду, функція освіти – це не менш ефективна форма згуртування суспільства, ніж держава. Але освіта це робить, спираючись на знання, норми моралі, мистецтва, потреби господарства тощо, котрі не вимагають примусу, до якого схильна держава. Тому питання про стосунки освіти й держави завжди було актуальним у суспільстві.

На жаль, доводиться констатувати, що філософсько-освітня спадщина С.Русової ледь вивчена. Вивчення спадщини мислительки рухається, головним чином, в дидактично-педагогічному і громадсько-політичному напрямках. Проте, саме ця, актуальна для розуміння сучасного реформування освіти, проблема стосунків школи і держави у філософському плані була в центрі уваги українознавчих і педагогічних роздумів С. Русової. Причому, вона виходила з того, що дана проблема актуалізується в Європі в цілому іще у XVII – XVIII ст. – в часи формування національних держав, які вели боротьбу проти папи римського, який прагнув, принаймні загальноєвропейського державного панування. Тоді формально функціонувала "Священна Римська імперія", главою якої вважався папа римський, а королі, князі, словом, правителі західноєвропейських і багатьох центральноєвропейських держав визнавалися васалами Ватикану. Деякі високопоставлені діячі Російської імперії

(О.Меньшиков, Г.Потьомкін та ін.) навіть вважали за честь отримати титул "світлійшого князя", тобто князя Священної Римської імперії.

Проте, чимало держав у Європі вели незалежну, стосовно до Ватикану, політику, що позначилося і на системі освіти. Насамперед, утому розумінні, що держава сама побачила в освіті, головним чином – у школі, могутній чинник свого зміцнення внутрішньої консолідації та зовнішньої безпеки. Тому західноєвропейські держави у XVII – XVIII ст. сприяли націоналізації школи, звільненню її від релігійного диктату, розділу школи і церкви.

Інакше будувалися стосунки освіти і держави та школи і церкви у тогочасній Україні. По-перше, до середини XVII ст. українські землі входили в основному до складу Речі Посполитої, тобто Польщі. Польська держава, зацікавлена у внутрішній єдності підлеглого населення, покрила Україну сіттю навчальних закладів, в яких урядували єзуїти і почасти домініканці. Одночасно в Україні була створена сіть національних шкіл із різною підпорядкованістю. Так, спочатку українські школи були підпорядковані міщансько-церковним православним братствам, а згодом, такі навчальні заклади, як Києво-Могилянська академія, Чернігівський колегіум, Переяславський і Харківський колегіуми, утримувалися головним чином коштом православних єпархій. Отже, в Україні у XVII – XVIII ст. діяли, з одного боку, школи, засновані при підтримці польської держави, а з іншого – школи, засновані почасти українським мирським громадянством, а почасти осередками православної церкви.

З XVIII ст. школа в Україні майже весь час існувала на кошти церковно-православних установ і більших чи менших пожертвувань з боку світських осіб. Тільки під кінецьXVIII ст. тут утворюються державні навчальні заклади внаслідок перетворення діючих колегіумів у духовні семінарії. Вони були підпорядковані такому державному органу Російської імперії, як Священний Синод. Суто світських, нецерковних навчальних закладів, в Україні до XIX ст. не було. Таким чином, питання стосунків національної освіти і держави в Україні, на відміну від народів Західної Європи, у XVII – XVIII ст. перебувало в такій же відповідності як і стосунків народної освіти з іноземною, чужою державою. І Польща і Російська імперія прагнули використати систему освіти в Україні для вирішення своїх державних проблем методом політики денаціоналізації освіти (ополячення або русифікації).

Оскільки мова у статті йде про С. Русову, яка виросла, тривалий час жила і діяла на Чернігово-Сіверській землі, що входила до складу Російської імперії, то без урахування цієї обставини її соціально-філософські підходи до розв'язання проблеми взаємовідношення національної освіти і держави, на нашу думку, будуть не коректними. Тим більше, що це загальне соціально-філософське питання у творах С.Русової розподіляється на два підпитання: 1) взаємини національної освіти із чужою (не національною) державою; 2) взаємини національної освіти з національною державою. В цілому цей розподіл співпадає з філософсько-соціальною позицією С.Русової, яку вона обстоювала у сфері педагогіки до 1917 р., і з тією соціально-філософською позицією щодо освіти, яку вона обґрунтовувала з появою незалежної Української Народної Республіки і до кінця свого життя.