Сторінка
3

Національна освіта і державна освітня політика в українознавчо-філософському вченні С. Русової

Тобто, з погляду С.Русової, створення якоїсь єдино правильної державної системи освіти – це, швидше за все, ідеал, ніж реальність. Тому питання про змістовні аспекти освітнього процесу завжди включають в себе елемент дискусійності і незавершеності. Загалом С.Русова звертає увагу на те, що від Нового часу система освіти у навчально-виховній роботі зникла як така. Замість цього, навчання у школі стало будуватися по групах наук, котрі, як правило, змагаються між собою за пріоритети, обсяг учбового часу тощо. Зрештою це веде до спотворення самого освітнього процесу. "Сучасна шкільна програма, – підкреслювала С.Русова, – страждає від переповнення й занадто великого числа предметів" [6, 164].

Враховуючи це, С.Русова трималася думки про необхідність міжпредметних зв'язків, але не мала ніяких чітких пропозицій з приводу того, як це зробити. Фактично взаємодію освіти і держави С.Русова розуміла так: держава створює систему навчальних установ, забезпечує її матеріальне функціонування, визначає стратегічні потреби суспільства в освітній підготовці, а реалізація цього завдання має здійснюватися в різних формах навчання, які забезпечують державно визначені суспільні потреби. Тобто, С.Русова залишає відкритими питання про те, як вичерпно задовольнити суспільні освітні потреби. Вона враховує, що такі потреби модифікуються, тобто система освіти не може бути сталою, бо від неї завжди вимагається самореформування більшою чи меншою мірою.

Надаючи пріоритет державне організованій системі освітніх установ, С.Русова не виключає суспільної потреби у приватних формах навчання, у створенні приватних шкіл. Важливо підкреслити, що С.Русова не розглядає приватні школи як форму "елітарної" освіти. Наявність чи відсутність приватних шкіл вона пов'язує з особливостями місцевого суспільного життя та специфікою освітніх потреб громадян. Разом з тим важливість і переваги приватних шкіл С.Русова вбачала у тому, що вони більш ініціативні, і цим захищають народну освіту від "скостеніння" внаслідок масовості, стереотипності й догматизму державно ухвалених форм. "Приватна школа, на її погляд, це і є педагогічна лабораторія, де нові теорії, нові наукові вимоги знаходять свою реалізацію, своє пристосування до тих або інших умов життя кожного народу, кожної країни" [6, 297].

Отже, приватні школи розуміються нею як своєрідний творчий освітній потенціал, який вносить необхідні зміни у виховання під впливом суспільних потреб, а також вносить корективи до навчання під впливом нових здобутків науки. Словом, приватна школа видозмінює педагогіко виховну діяльність згідно нових обставин суспільного буття.

Розглядає С.Русова також і проблему релігійних шкіл. Хоч вона й не формулює ідеї відокремлення школи від церкви, проте вважає, що релігійне виховання має бути не державною, а приватною справою. Вчена підкреслює, що "навчання релігії не може входити в загальний план навчання, у шкільну програму, бо вона більш належить родинам та конфесійним товариствам ця думка шириться й набирає щоразу більшого значення, більшої авторитетності в усіх педагогічних школах" [6, 297].

Разом із тим у питаннях стосунків між освітою і державою протягом усієї своєї діяльності С.Русова завжди наголошувала не тільки на державній підтримці освіти, але й на державній підтримці дітей, усіх, хто мусить і бажає навчатися, але не має для цього матеріально-фінансових можливостей. Через це підтримку освіти з боку держави С.Русова розуміла не тільки як фінансово-матеріальну підтримку навчальних установ, але і як підтримку дітей та молоді, які прагнуть здобути освіту. Соціально-філософським ідеалом С.Русової у цьому розумінні була така освітня політика держави, яка забезпечує надання допомоги всім, хто її потребує, для здобуття належної освіти. "Справжній громадянин, підкреслювала мислителька, є людиною, що не лише має своє особисте існування, а має і свої обов'язки перед своїм народом, а щоб їх виконувати, він мусить мати можливо більшу освіту" [6, 296].

Одночасно С.Русова виступала проти некомпетентного втручання до справи освіти державних чиновників. В цьому розумінні її українознавчо-філософська концепція взаємодії освіти і держави була протилежна "радянській педагогіці", розробленій Н.Крупською, В.Луначарським тощо і реалізовувалася в Україні, як частині СРСР. С.Русова розуміла, що радянська масова школа дає певний мінімум освіти, необхідний для забезпечення грамотності, набуття певної професії і виконання певних, встановлених державою, повинностей. Школа обслуговувала політику індустріалізації, котра супроводжувалася дегуманізацією. Пріоритети світоглядного техніцизму школі відповідали запитам політико-державного порядку, встановленого в СРСР.

Реалізуючи політику русифікації та радянізації, школа в Україні ігнорувала при цьому національно-специфічний аспект освіти, що вело до уніфікації особистості. Людина в такій ситуації, як зазначав Ю.Шрейдер, розглядалася "як матеріал для маніпуляцій, як істота, що не здатна до самостійної орієнтації у світі" [9, 296]. Результатом була втрата людиною своєї національної та індивідуальної особистості. Такий підхід відкривав широкі можливості для чиновницько-бюрократичного свавілля у системі освіти, коли окремим вчителям і навіть навчальним колективам висувалися політичні звинувачення, що яскраво проявилося у 30 – 40 рр. XX ст.