Сторінка
4

Національна освіта і державна освітня політика в українознавчо-філософському вченні С. Русової

Отже, світоглядно-філософський підхід до освіти в Україні, як і філософські засади освіти, що розроблялися російськими педагогами, орієнтувалися, з одного боку, на забезпечення промислово-індустріального комплексу, а з іншого на підтримання державно-політичної ієрархії: відповідно УРСР чи "загально-радянської". Відомо, що, внаслідок встановлення радянської влади, в Україні, як і в усьому колишньому СРСР, панувало твердження, згідно з яким "національні інтереси" має нібито тільки буржуазія і що ці інтереси можна звести до прагнення буржуазії одноосібне панувати та визискувати власний народ. Тому, кожен, хто мав сміливість виступати на захист інтересів своєї нації, отримував тавро "українського буржуазного націоналіста". Однак сам перелік "злочинів", вчинених "українськими націоналістами" радянського періоду, вичерпувався, переважно, протестами проти зросійщення українського народу" [4, 317].

Тобто в радянські часи освіта була однозначно підпорядкована політиці КПРС. Крім цього, до освітнього процесу певним чином втручалися профспілкові та комсомольські організації, вважаючи головним у вихованні "формування свідомого громадянина, з стійкими комуністичними переконаннями. На це повинні працювати усі елементи учбово-виховного процесу, все суспільне життя школи" [3, 522]. Все це робило освіту залежною від партійно-політичного впливу.

Всупереч такому соціально-філософському підходу, С.Русова обстоювала демократичні принципи взаємодії національної освіти і держави. В цьому плані вона розглядала державу не як "керуючу і спрямовуючу силу", а скоріше як "патрона", який виявляє турботу про свій народ і його майбутнє. "Освітню працю, підкреслювала С.Русова, не можна обмежувати елементарною та популярною освітою, треба дивитись на неї і з наукового та мистецького погляду, і хто в ній хоче брати участь, від того вимагається пильне й уперте вчення, бо наукова освіта тримається і ґрунтовності, й універсальності" [6, 138].

Загалом, українознавчо-філософські підходи до взаємодії національної освіти і держави у педагогіці С.Русової зазнавали не лише радикальних змін. Набутий за часів Української незалежної держави досвід освітньої політики давав ученій можливість теоретично розвивати сформовані в ті часи філософські підходи з урахуванням філософсько-освітнього досвіду вчених багатьох країн та історії педагогіки. Найкращим варіантом цих взаємовідносин вона вважала своєрідний патронат над освітою з боку держави при одночасній демократичній співпраці державного апарату, вчителів і населення. Будучи противником бюрократичного втручання у функціонування освіти, С.Русова одночасно вважала за потрібний державний контроль за освітою, який має поєднуватися із розумінням "відкритості" освітнього процесу.

Разом з тим, структура взаємин між освітою і державою в соціально-філософській концепції С.Русової диференціюється внаслідок того, що й сама система освіти у суспільстві диференціюється на державну, приватну і релігійно-церковну ("непедагогічну школу" за термінологією С.Русової).

Сьогодні, коли в Україні існує багато приватних навчальних закладів середньої і вищої освіти, ми можемо пересвідчитися у значній правоті С.Русової. Адже саме у приватних навчальних закладах України сьогодні швидше вводяться нові учбові предмети, програми професійної спеціалізації, мобільніше напрацьовуються нові методико-дидактичні рішення.

Разом із тим твори С. Русової показують певні зміни в її ставленні до релігійної освіти. Якщо у 2030 рр. XX ст. С.Русова схилялася до того, що викладання релігії в школі потрібне, принаймні у молодших класах, у контексті національної казково-міфологічної традиції, то в одній із своїх головних праць, тобто в "Дидактиці", вона, як ми зазначили, висловлює сумніви щодо доцільності такого виховання загалом, вважаючи це справою не державної освітньої політики, а особистою, родинною. Вона підкреслює, що вирішення питань "виховання тісно зв'язане з визначенням вищих вартостей життя це питання цілком філософічне, яке і зв'язує цю науку з педагогікою" [6, 275]. Тобто, С.Русова у навчально-виховному процесі надає, зрештою, перевагу не релігії, а філософії педагогічної діяльності.

Разом з тим С.Русова відмічала, що західноєвропейські педагоги релігійне виховання пов'язують із вихованням етичним. Отже, вона констатувала і наявність іншої думки, щодо релігійного навчання.

Проте, проведений нами аналіз її поглядів дає можливість говорити про те, що в більшості випадків С.Русова основне освітнє значення у сфері навчання надає науковим знанням, а в аспекті виховання знайомству з історією свого народу, рідного краю, музиці, вивченню звичаїв, особливо вихованню любові до свого народу, патріотизму.

Патріотизм на погляд С.Русової, це ланка, що з'єднує людину зі своїм народом, національною державою, словом, із своєю Батьківщиною. Тому в сучасних умовах він має ту саму силу обов'язку, яку, на її думку, людина здавна мала перед церквою і родиною [7, 162]. Зрештою, можна сказати, що С.Русова в українознавчо-філософському розумінні освіти і її взаємодії із державою вбачала спільну мету: реалізацію принципу гуманізму, який в освітньому процесі постає для неї як формування національної свідомості. Мислителька вказувала, що національна свідомість об'єднує в освітньому процесі все навчання і виховання. Але одночасно вона підкреслювала: "Цю ідею нетреба плутати з шовінізмом; це є глибоке прагнення кожного народу знати себе як відокремлену частину людства і свідомо зрозуміти своє місце серед людності всього світу, свою національну роль у світовому культурному русі і працювати для найкращого збагачення її скарбів" [7, 159].

Зрештою, аналізуючи основні українознавчо-філософські лінії інтерпретації стосунків освіти і держави, національної освіти і національної держави, які є підґрунтям педагогічного вчення С.Русової, слід відзначити, що в багатьох аспектах вони зберігають свою актуальність і тепер. Принаймні, філософська база сучасної модернізації освіти в Україні, по суті, перегукується з українознавчо-філософськими поглядами на роль держави у поступі освіти і ставленні освіти до держави, що вже намічаються у філософських засадах вчення про освіту С.Русової.

Література:

1. Білоцерківський В.Я., Головченко В.І. Іван Стешенко подвижник на ниві українського національного відродження // Український історичний журнал. 1997. № 6. С. 77 – 83.

2. Касьянов Георгій. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть. К.: Либідь, 1993. С.35.

3. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК 1981 – 1984 гг. Москва, 1987. 400с.

4. Політологія. Кн. 2: Держава і суспільство. К.,2000. 584с.

5. Протокол засідання Малої Ради // Укр. Центральна рада. Документи і матеріали: У 2х т. К.: Наукова думка, 1996. Т. 1. 588 с.

6. Мистецтво життєтворчості особистості: Наук. метод. посібник: У 2 ч. К. 1997. Ч. 2: Життєтворчий потенціал нової школи. 936с.