Сторінка
3

Національна ідея, нація, націоналізм

І все ж маємо справу з багатьма натяжками, і особливо – в плані механічно-фізичної, силової заміни.

Як і в поетичному фольклорі, в казках про тварин, людей і рослин, у «Велесовій книзі», як ми бачимо, є своя космологічна система буття і світогляду як хліборобських, так і кочових родів та племен. В ній приваблює людяно-природна взаємозалежність та поетичність, надзвичайної сили символіка, пов’язана з рідним довкіллям, а тому особливо суголосна стану душі людини (роду, племені).

Тож не випадково на тій гео та космогонічній системі світорозуміння народилися такі художні шедеври, як поезія Тараса Шевченка, казки і притчі Івана Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, «язичницькі» поетичні картини Олександра Олеся, Павла Тичини й Богдана-Ігоря Антонича, кіноепопеї Олександра Довженка й Івана Миколайчука, Івана Драча, Івана Ільєнка, картини Катерини Білокур та Емми Андрієвської, «Страж-гора» Степана Пушика…

Ті шедеври досі воскрешають душі сучасників від цивілізаційної «забетонованості» та одномірності, збагачують і напоюють енергією єдності з Природою й Вічністю, з поколіннями померлих та з Вітчизною, а тим самим і з поколіннями живих та з вселюдством, бо воно також знаходиться в системі всеземного тяжіння.

Так відкривається інтегральна енергія Буття і Свідомості, формулу якої дала геніальна Леся Українка: «Я маю в серці те, що не вмирає». Бо коли вмирає, то в людину вливається «найстрашніша із порожнеч – порожнеча душі» (Павло Тичина).

Нагадаємо: Природа – це не тільки матеріал (фізичні явища), а й Дух (див.: Україна-природа. – П.П.Кононенко. Українознавство. – К., 1996.). І якщо спочатку весь спосіб взаємовідносин визначає природа (житло, виробництво, обряди, архітектуру), то з часом, як переконливо показав великий кристалограф за освітою і мислитель за характером дослідження Природи В.Вернадський, все більшої влади набуває людина, її інтелект, її думка. Вона може творити навіть нові форми (елементи) природи. Однак: якщо спочатку не є лише об’єктом впливу людина, так не є лише матеріалом метафізичний світ. Він і сприяє, а то й чинить опір людині. Передусім завдяки Природі людина гармоніює емоції та інтелект, мрії і дії, чим формує свою істинну сутність: або як мислителя, діяча, творця, або лише як біологічного споживача, раціоналіста. Маргінали – це люди, котрі не розвинули в собі чи втратили те, «що не вмирає». Чорнобилі, Гулаги будували й ті, що мали найвищу освіту. Але чи мали вони гуманістичне світорозуміння?

Природа формує критерії життя і не тільки тимчасовості, прагматизму, а й вічності, романтизму; не тільки доцільності, а й довершеності, етичності, естетичності, людяності. Природа – мати Мови, отже – найуніверсальнішої форми буття і свідомості народу.

Воїни Кия, Аскольда, Святослава, Володимира, герої київських билин, автор «Слова о полку Ігоревім» не могли зректися формотворчої сили природи, тому сприймали елементи пишного християнства (візантійщини), однак не зрікалися і язичництва – голосу дитинства. Більше того: в глибині душі нерідко були, насамперед, язичниками. Так започаткувався синтез двовірності: космополітизуючу роль у ньому відігравала нова релігія, а охоронну щодо власної сутності й місії – своя віра та держава.

Свідомо диференціюємо віру і релігію, до яких маємо доточити і церкву.

І Кий, і Аскольд, і Володимир при зіткненні з іншим світом спочатку стикалися в ньому з церквою, потім – з релігією, і лише згодом – з вірою: бо віра – константа сакрально-індивідуальна; релігія – колективно-ідеологічна; церква – інститут політичний. Усі вони можуть як гармоніювати, так і різко протистояти одне одному.

В Україні своя віра мала як спільні, так і помітні відмінності від інших релігій; а християнська церква від самого початку була опонентом. І не лише язичницьких капищ, а й багато в чому – Київської держави.

Найгостріший конфлікт з юдейством зафіксовано літописцем: 1113 року кияни звернулися до Ради києворуських князів з проханням захистити їх від місіонерів Хазарії, котрі не тільки захоплювали промисли та угіддя, а й вели наступальну пропаганду іудаїзму, схиляли до зречення своєї віри. Князі винесли вердикт: виселити все юдейство з держави. Чужа релігія несла неспокій і розбрат, підточувала міцність держави.

Піком протистояння язичництва з християнством стало хрещення киян Аскольдом і Діром: язичницька партія налагоджує контакт із варязькими ватажками, по змові з Олегом, Аскольда й Діра позбавляють життя, а на Київський трон всідається варязька династія.

Варто нагадати: легенда про київський заклик: «Ідіть і правте, бо земля наша багата, однак немає в ній ладу», – є неісторичною. Вирішувалось питання не стільки державне, скільки релігійно-політичне. Прийшли чужі князі, але не творити державу (як те буде на угро-фінських і татарських землях, колонізованих київськими князями та місіонерами у ХІІ ст.), а правити нею. Був повновладний народ, були всі гілки влади: князівська, віче, боярська дума; була своя релігійна система. Але вже змінювалася загальноєвропейська ситуація: зі сходу напливало християнство, а з півночі – хвиля войовничих вікінгів, що правили фактично всією Європою (династичними тронами).

Є рація нагадати: українсько-скандинавські контакти мають давню історію. Свідченням цьому, зокрема, розкопки Мезенської стоянки та археологічні розкопки Шестовицького комплексу на Чернігівщині. Як показують Л.Яновська і В.Коваленко та Ю.Ситий, ще М.Грушевський зазначав: Мезенська стоянка – це «наш український скарб, не менш важний, а може навіть важніший, ніж, скажем, Ольвія». І важніший, бо Ольвія розкриває реальність римської колонії, а Мезин та Шестовиця – праукраїнської давнини.