Сторінка
11

Національна ідея, нація, націоналізм

Насправді було все навпаки, бо ж навіть за законами формальної логіки інтернаціональне (космополітичне) не може існувати без національного. А національне не обов'язково передбачає протиставлення, ізоляцію, стерильність.

Ось що пише з цього приводу у книзі Nationalism. Mith und Realiti (1955) Бойд Шейфер: «В Німеччині особлива роль у націєтворенні належить Лютерові і його реформаційній ідеологічно-конфесійній діяльності, зокрема й тому, що він нагадав німцям про їхню особовість, відмінність від інших. Однак треба пам'ятати, що, хоча Лютер говорив про інтереси німців як про щось протилежне інтересам італійців і віддавав перевагу німецькій мові у порівнянні з латиною вчених, він навряд чи був націоналістом . Кілька раніших реформаторів ішли ще далі – Джон Вікліф ще набагато раніше від часу Лютера хотів, аби національна церква була підпорядкована національній державі: гусистські лідери з Богемії підійшли впритул до ототожнення їхньої релігійної справи з національним інтересом . Ідентифікація релігії і нації відбулась найбільш повно й чітко в пуританському повстанні сімнадцятого століття проти роялістського католицького абсолютизму в Англії.

.Національні церкви посилено культивували простонародну мову в молитвах, ритуалах і гімнах і таким чином поширювали функціонування національних мов. Найголовнішу для більшості протестантів книгу – Біблію – було перекладено й опубліковано саме цими мовами, й вона читалася не латиною, а саме цими мовами. У Швеції і Данії публікація Біблії простонародною мовою допомогла унормувати те, що сьогодні називається шведською і датською мовами».

Як в Італії творчість Данте, в Іспанії Кальдерона і Сервантеса, так в Англії поряд з «Королівською Біблією», особливу роль у формуванні національної мови, культури та свідомості, отже й нації, відіграла творчість Шекспіра.

З огляду на роль згадуваних чинників у формуванні націоналізму як світосприйняття, інтересів, культури, самосвідомості нації, а відтак – ролі націоналізму в розвої народів, його й трактували як політичну ідеологію та поділяли на кілька типів: ліберальний (представники Й.Г.Гердер, Й.Г.Фіхте, Д.Мадзіні, А.Міцкевич, Ф.Палацький), інтегральний (з домінантною роллю в Німеччині, Англії, Італії, Бельгії, Румунії, Іспанії), реформаторський (Японія, Туреччина, Китай). Перший з них орієнтував на гармонізацію взаємин кореневих націй з представниками інших етносів; другий сповідував гегемонію націй-«месій»; третій генерував зусилля етносів, спрямовані на піднесення політичної, державної, національної свідомості та відповідних їй інституцій.

Таким чином, ще етнічна самосвідомість розрізняла «ми» і «вони». Автори літописів Києво-руської держави зафіксували це розрізнення не лише між своїми племенами та сусідніх держав (половців, хозар, варягів, візантійців), а й між племенами своєї держави, до того ж на рівні як етнічному, так і культурному, мовному, на рівні характерів племен.