Сторінка
8

Національна ідея, нація, націоналізм

Постало питання питань: бути – чи не бути? Тут і виявилася харизматичність українського етносу: із своїх надр він вихлюпнув нову хвилю борців, рушія сили та незнищенності – козацтво.

Досі його часто розглядають переважно як військову формацію, але це – напівправда. Козацтво насправді було елітною військовою організацією – продовжувачем традицій князівських дружин минулих століть. Та то – тільки одна його іпостась, до того ж і в цьому аспекті – нової якості. Дружини київських князів нерідко складалися, головним чином з іноземців. Козацтво ж стало лицарством, породженим рідним народом: від рядового козака до гетьмана (Байди-Вишневецького, П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика…) – своїми. Тому козацтво виконувало виняткову місію: об’єднувало всі верстви суспільства – селянську, міську й елітну. Воно стало хребтом, феноменом структуроутворення народного організму і з цієї причини постало творцем і носієм нової якості ідей – національно-демократичної революції та держави республіканського типу.

Історики грішать проти повноти правди, коли трактують національно-визвольну боротьбу українства у ХVII ст. лише й передусім релігійну. Насправді ж козацтво виступило захисником і своєї (вітчизняної) віри. Але то було лише частиною їхньої історичної ролі. Козацтво стало носієм єдності соціальних і національних домагань суспільства, інтегратором надій і планів, теорії і практики боротьби за суверенітет і свободу. А йшли на барикади під релігійними гаслами та прапорами тому, що й духовні пастирі відстоювали ідеали рівності, справедливості, свободи, національного патріотизму та демократизму. І ще козацька держава засвідчила: народ домагається мети, лише коли поєднує соціальні аспекти революції з національними та культурно-духовними. І так було, до речі, в усій Європі. Тож цілком закономірно, що вся українська еліта почула поклик народу й пішла за ним. Про це свідчать не тільки народні думи, історичні пісні, а й писемно-академічна творчість: в поезію, драми, літописи все настійливіше приходять образи української дійсності, а місце Ієрусалима, Афін, Рима повносило займає Київ. І – згадуваний Любеч.

Ще королівські люстрації та податкові реєстри 1571 – 1636 років зафіксували неухильне зменшення боярських і шляхетських родів Любеча. Та козацтво внесло принципові корективи у їхні життєві позиції: любецькі боярські роди (Стефана Любечанина, Кривковського, Квітова) 1581 р. беруть участь у козацьких походах на Москву, а згодом включаються у всенародну боротьбу, висуваючи зі своїх рядів як реєстрових гетьманів Війська Запорозького (Григорія Савича-Чорного, Василя Тимченка, Саву Кононовича), так і активних учасників державного будівництва (Пузики, Мишки, Коробки, Кувечичі) та реєстрового козацтва (Антоновичі, Бровенські, Гутори, Кравецькі, Даничі, Ждановичі, Ігнатовичі, Ігравецькі, Козановські, Каменські, Костецькі, Козловські, Семеновичі, Селюцькі, Щуковські, Харибурди). Можна сказати: але ж Вишневецькі та Конєцьпольські – княжі українські роди поповнювали й лави польської еліти, і це зрадництво буде і в наступні віки. Та у відповідь достатньо нагадати: і Христа зраджували навіть його учні… Але ж відомо: людство чітко піднесло одних і затаврувало інших.

Навмисне наводимо широкий перелік імен, бо так стає помітнішою міра участі боярсько-шляхетської еліти в загальнонародній соціально-національній, культурній та релігійній революції, адже подібна тенденція характеризувала й поведінку еліти Київщини й Переяславщини, Львівщини й Волині, практично всіх українських земель. Те ж саме бачимо в усіх сферах розвитку, зокрема освітньо-науковій, культурологічній та мовній, у міжнародних відносинах, де також визначальна роль належала еліті – князю В.Острозькому, й митрополитам П.Могилі, С.Косову та М.Барановичу, гетьманам, кошовим Запорозької Січі Й.Сагайдачному та Б.Хмельницькому, І.Мазепі й П.Орлику, Сірку і Нечаю…

Це й визначило те, що органічно злилися національна ідея (ідея нації) і всенародний рух по націєтворенню, внаслідок чого й появилася на карті світу одна з перших трьох національно-демократичних держав Європи – козацька Україна. Появилася завдяки комплексу передумов та чинників:

– щонайперше – відновлення історичної пам’яті роду й народу, що обіймає і почуття землі та крові, світосприймання і світорозуміння; і почуття причетності до діянь батьків та героїв; і святості своїх богів та віри в життя, добро і безсмертя; і обожнення рідної природи та пам’яті «філософії і серця» і пам’яті боротьби за свою свободу й державність; і пам’яті божественного походження та історичного призначення свого етносу, сакральності своєї столиці та своєї держави у міжнародному світі; і пам’яті правди та кривди, добра і зла, краси і потворності;

– особливої ролі традицій: родинно-побутових і виробничих, культових і мистецьких, військових і правових (звичаєве право, «Руська правда»); суспільно- і державотворчих; родових – у ставленні до батька й матері, дітей, невісток і зятів, до рідної землі і природи, почуттів любові та вірності, прав і обов’язків;

– відродження почуттів патріотизму та ідеології свободи й народознавства, віри у високу місію кожної людини, роду, племені, етносу, нації і держави;

– відновлення міжнародних зв’язків як основи і соціально-економічного, і культурно-духовного, і політичного розвитку;

– активізація діяльності освітніх, наукових, культуротворчих центрів, їх зв’язків з центрами Європи;

– боротьба за утвердження народної мови;

– заснування культурно-освітніх, релігійних братств та громад міст і сіл як народоправних органів;

– плекання нового типу національно-державної еліти;

– перетворення Запорозької Січі у своєрідну Столицю, що об’єднує і регулює та захищає життєдіяльність усього національно-державного організму;

– втілення ідеї нації в реально-практичний процес розгортання соціальної, національної, духовно-культурної, релігійної революції як цілісного процесу на засадах демократії, свободи й суверенітету.

І все це з невідворотністю зумовило не тільки відновлення української державності на фундаменті національної ідеї та скристалізованої нації, а й включення української інтелігенції у розвиток всеєвропейської суспільно-політичної думки, зокрема у сфері розвитку теорії нації.

Для переконливості, ще раз нагадаємо що, по-перше: і для стародавніх мислителів, для дослідників останніх століть поняття "нація" є тотожним поняттям "плем’я" та "народ" (а то й держава, як тотожним поняттю "народи" є поняття "язики"; як у Т. Шевченка: "на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує"), і, по-друге: що в зарубіжній науці як історіографія, так і проблема нації посіли чільну позицію багато віків тому. Отже добре простежується діалектична еволюція понять.