Сторінка
3

Мова – скарб нації і її треба берегти

У цивілізованих країнах лише розмови про надання статусу державної мови своїй національній мові могли б викликати кримінальну відповідальність, бо їх кваліфікували б як антидержавну акцію.

Будучи на VI СКУ в Донецьку, я була до сліз і болю здивована, як допускають у Незалежній Україні, щоб якісь люди, які, не знаючи, що вони коять антидержавне (бо ж «у нас демократія» – заявляють вони), у центрі міста виставляють на спеціальних рамах прикріплені плакати, як наприклад: „Пора уже давно пересмотреть историю и отдать Западную Украину Польше!”, а далі – такі вислови про державних діячів, що соромно писати. І це вони називають „демократією”? Там навіть і не почуєш української мови, бо вони теж бажають, щоб російська мова мала статус державної.

Байдужість до рідної мови, неповага до державних діячів – це злочин, це ракові клітини, які роз’їдають нашу Державу. Вражає небажання допомогти уряду своїми практичними ідеями, щоб зрушити з місця глибу економічного застою, направити всі свої знання на розвиток економіки, знищити корупцію, щоб Україна мала іноземних інвесторів, щоб її поважали у світі. Для цього слід самих себе поважати і чесною працею здобути довір’я у інших.

Та соромтеся, люди, ви живете в Українській Державі, дихаєте її повітрям, їсте хліб з українських земель. Навіть за це ви повинні бути толерантними і вивчити українську мову, бо ви числитесь як український народ. Ваші співвітчизники українці, у чималій кількості живуть у Росії, але не вимагають другої державної мови на території Росії. Чи не гідні ми наслідувати досвід мудрих? В усіх цивілізованих Європейських країнах, в Америці, Канаді, Австралії живуть українці (20 мільйонів!) та люди інших національностей, але ніхто не посміє і подумати про такі речі, бо знає, що в цих країнах існує справжня демократія для всіх національностей, де люди повинні за короткий час вивчити державну мову, бо не будуть мати ніякої, навіть чорної роботи, а інакше змушені будуть повернутися назад, звідки приїхали.

Росіяни, набагато більше, ніж українці, дбають про престиж своєї мови не тільки у своїй країні, але й в Україні, заповнюючи її книгарні своїми книгами, підручниками, науковою літературою (яка до цих пір не перекладена на українську мову), а також дитячою (адже дитячих книг українською мовою дуже мало). Тому не дивно, що у школах діти спілкуються російською мовою, а на уроках тією, яку чують від учителів. У вищих навчальних закладах, особливо у Східній Україні, навчання переважно проводять російською мовою.

Про мову кожного народу можна судити з книговидавничої справи. Але що ж ми маємо? Як вона служить ідеї українства? Видається дуже мало, а якщо подивитися на ціни, то вони недоступні не тільки учням, студентам, але й науковцям не по кишені. І через це їх мало хто купує, і від цього ми не виграємо. Українська книга не має державних дотацій. Та й хто встановлює такі ціни при українських заробітках і пенсіях? Хіба це не ідеологічна диверсія, спрямована на позбавлення народу його духовності? Це лише один аспект, а їх багато.

Отже, всі ці проблеми мають бути розв’язані. Я вважаю, що в Україні поволі вводиться геноцид духовності, який може привести до цілковитого занепаду наукового і технічного прогресу, без якого не зрушиться й економіка. Ми повинні нарешті мати наукову й технічну літературу, словники українською мовою. Навчання має проводитися лише українською мовою. А в Україні часто не знаєш, у якій Державі знаходишся і яка ж у ній державна мова? Більше того, в Криму відкрито філії Московського університету, де викладання базується на російському законодавстві. Але ж випускники будуть працювати в Україні і матимуть справу на практиці з нормами українського законодавства. Де логіка? Кому потрібні такі спеціалісти? Тільки не Україні.

Найбільшим лихом є те, що Держава не фінансує достатньо вищу школу. Якщо якісь підручники і видаються, то за власні кошти авторів або за кошти спонсорів. На шкільні підручники Міністерство освіти відпускає мінімум – 30% коштів, передбачених на випуск підручників, це приблизно 2 млн. гривень, а їх вистачить на випуск одного підручника! Слід би замислитися над словами французького письменника Антуана Ривадоля: „ Мова – це машина, і не варто допускати, щоб її пружини рипіли”. Хіба не продовжується тривіковий геноцид і етноцид українського народу під новими гаслами? Ці злочинні заходи мають свої наслідки: частина українців уже не знає своєї мови, а інша розмовляє якимось дивним суржиком, який баламутить і іноземців: розмовляють українці російською, то вони є – „russisch“, а не українці.

Скаламучена мова, схильність до чвар, історичний брак єдності, довір’я, волі, заздрість і підозри призвели до того, що нас ніби „ лихий поплутав”. Хіба не парадокс, що злочинці-вожді ще подекуди бовваніють у статуях-ідолах, що існує Комуністична партія, що назви вулиць і міст увічнюють ворогів нашого народу, які разом із своєю злочинною Комуністичною партією мають сидіти на лаві підсудних за нелюдські злочини. А дехто й зараз мріє і шукає добра і щастя в болоті „комуністичного майбутнього”, не усвідомлюючи того, що ми вже мали цей злочинний, брехливий „рай”. І слід задуматися нам: чи це не духовна війна з нацією? Адже українці воюють проти себе, проти своєї Держави, проти своєї мови. Пригадаймо, що сталося із мовами національних меншин в СРСР і з багатьма мовами світу: спочатку розчинившись в іншомовній словесності, вони зникли. А разом із мовою зникли і нації, бо мова – душа народу, немає мови – нема народу. Мова – це живий організм, і вона може розвиватися тільки на рідному ґрунті – у своїй Державі. Вона гуртує роз’єднаних людей у народ, мовою національного єднання нині український народ славить Бога за здобуту Незалежність.

Але найтривожнішим є те, що на державному рівні нерідко даються взнаки прояви національного нігілізму, лунають голоси на захист „двомовності”, обстоюється право на увічнення в Україні мови колоніальної держави. Та хай замовкнуть облудні шовіністичні верески про якусь „насильницьку українізацію”. Насильною для нас була русифікація, а ми нікого не насилуємо, бо це наша українська мова, наша Українська Держава. Якщо в нас є кордони з Росією, то повинні бути і „кордони” захисту своєї державної недоторканої мови. У цивілізованому світі водиться так: якщо ти хочеш проживати в чужій державі, то маєш вивчити державну мову, і ніхто не має права виступати проти держави, проти законів, висувати свою мову на рівень державної. Наша держава надзвичайно лояльно ставиться до росіян, не чинить їм ніякої „дискримінації”, хоч дехто, з піною на губах, кричить про приниження прав людини. Але в жодному законі, в тому числі й Міжнародного права, немає статті про те, що громадянин може нехтувати і зневажати мову держави, її закони. До таких людей слід використати слова Т.Шевченка із „Юродивого”: „ Будьте люди! Схаменіться!”. Чи знають вони, як живеться в Росії 5 мільйонам ( де-факто – біля 10 млн.) українців без жодної української школи, без жодного українського собору Київського Патріархату? Правда, був один храм для українців у м. Ногінську (45км від Москви), але його забрав Московський Патріархат (вересень, 1997р.), а українська громада змушена молитися в казармі, де місцева влада вимкнула газ і світло. Думаю, якби таке трапилося в Україні з російською церквою, то владні структури Росії доклали б зусиль, щоб Українська Держава уможливила дійсну свободу віросповідань на своїй території. А наш попередній уряд, навпаки, щедро пороздавав Московському Патріархату українські архітектурні пам’ятки Києво-Печерської Лаври (Успенський собор), яка протягом століть будувалася за активної участі українських архітекторів та художників. До того ж Лавра є надбанням світової культури і перебуває під егідою ЮНЕСКО.