Сторінка
2

Україна – держава оперна, але...(про колишнє, сучасне, майбутнє)

Таким чином, суто українська опера як філософсько-мистецький жанр крупної форми ні за царської, ні за радянської цензури плідно розвиватися не міг. З дорадянського періоду на сцені побутували лише «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм», інколи (за інерцією 20-х років) — «Тарас Бульба». Таким був (і таким поки що залишається) реальний набуток гноблення української опери за царського періоду.

Що ж реально залишилося сьогоднішньому українцю від радянської доби? Були ж талановиті композитори: К.Данькевич, Г.Майборода, Г.Жуковський, А.Кос-Анатольський, В.Кирейко, Ю.Мейтус, Б.Лятошинський та й багато інших, менш відомих оперних композиторів, у доробку, яких є не одна оперна партитура. Так у К.Данькевича їх 4, у Г.Майбороди також 4, у Г.Жуковського – аж 10, у А.Кос-Анатольского – 2, у Б.Лятошинського – 2. Тобто, навіть цими видатними творцями написано чимало, а враховуючи доробок інших – набагато більше.

Що ж саме живе сьогодні на сцені Національної опери України — так би мовити, законодавця української оперної практики? Нічого, окрім уже згаданої «святої трійці» дореволюційної доби. Резюме жорстоке, але воно висвітлює наші реалії. До революції 17-го року українська опера взагалі не допускалася на сцену, а значить і творити її не було стимулу. За радянської тоталітарної імперії на сцену пробивалися або національно нейтральні твори, або вкрай заполітизовані компартійною російсько-імперською ідеологією. У першому випадку авторами щось згладжувалося, у другому – щось надто випиналося на догоду режиму заради проходження через фільтри цензури ЦК КПРС.

Згадаймо, як навіть вірнопідданський варіант першої постановки «Богдана Хмельницького» К.Данькевича був нещадно розкритикований Москвою і тому згодом «опрацьований». Печатка політичного тиску комуністично-імперської системи відбивалася на всьому, що творили талановиті люди – майстри своєї справи й водночас вдалі чи невдалі внутрішні цензори своєї творчості. Врешті, сенс життя художника – творити, а проблема здобуття засобів для існування штовхала на компроміс багатьох, хоча, безумовно, і не всіх.

Так чи інакше, а повноцінного, конкурентноздатного оперного українського репертуару маємо надто мало, поза те маємо великі втрати художнього, зокрема музичного, співочого генія українського народу, завдані тривалим періодом нашої бездержавності та гноблення Російською імперією З одного боку мистецьку національну спадщину треба берегти, з іншого — без прискіпливої ревізії не обійтися.

Існуюча нині статистика стверджує, що, виходячи із загальної кількості написаних за всю історію опер (більше 20 тисяч), на XVII ст. припадає лише 5%, на XVIII ст. – 20%, на XIX ст. – 25%, а на XX ст. – 50% оперних творів.

Останні два століття – це століття бурхливого розвитку та популярності опери у світі, бурхливого розвитку світової цивілізації і глобальних воєн.

Якщо виконавський рівень оперного мистецтва України був досить високим, хоча й великою мірою розпорошеним по Російській імперії, менше – за її рубежами, то композиторська творчість саме української опери через відчутність творчих стимулів, і перш за все через гноблення всього національно-історичного, перекритого російським шовінізмом, постраждала надзвичайно.

Звичайно, не всі континенти однаково підвладні опері. За кількістю написаних та поставлених опер Європа не знає собі рівних – 85,5% від вказаного загального числа, а левова частка цієї кількості припадає на три «найоперніших» держави – Італію, Німеччину та Францію. Тут оперні школи реалізувалися максимально, чого не можна сказати про Україну, де оперні театри працювали переважно на іноземному репертуарі — італійському, російському, французькому, німецькому (порядок відповідно до кількості). Нині в Україні 8 оперних сцен: 3 — в Києві (Національна опера, Дитячий музичний театр, Оперна студія при консерваторії), по одній — у Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові. Звертає на себе увагу диспропорція: на всю Західну Україну є лише один оперний театр – Львівський, на Східну (з Києвом) — аж 7. До другої світової війни опери, здається, ставилися ще у колишньому Проскурові (Хмельницький) та Вінниці, і це трохи врівноважувало ситуацію.

Треба зазначити, що від часу здобуття Україною незалежності різко впало державне фінансування оперних театрів, що спричинило до зменшення кількості постановок й відтік найкращих кадрів співаків та музикантів за кордон. Звісно, це негативно позначилося на якості й кількості репертуару оперних театрів. З іншого боку, незалежність держави сприяє інтеграції українського оперного мистецтва у світовий простір: гастролі в інших країнах, залучення до постановницької роботи іноземних режисерів, диригентів, художників. Така інтеграція вимагає виконання опер мовою оригіналу, як ведеться у всьому світі. Ми стаємо учасниками загально світового культурного процесу в галузі опери. Єдине «але» — це відсутність українських опер у світовому обігу, і це знак нашої трагічної національної долі.

Повертаючись до статистики, поданої в «Оперній енциклопедії», подвижницьки виданій (2001) дослідником з Хмельниччини Миколою Житарем (з відомих причин накладом лише 200 примірників!), зазначимо, що за кількістю оперних композиторів за всю історію Україна посідає почесне 6-те місце у світі після Італії, Німеччини, Франції, СІЛА та Росії, а це 290 композиторів (в Італії – 990!).

Ще одна цікава цифра – 590. Саме стільки оперних прем'єр були здійснені в Україні до 2001 р. Тут серед світового співтовариства держав Україна посідає 8-ме місце, також досить почесне. Очолює цей рейтинг знов таки Італія, де прем'єр було всемеро більше. Цікаво й те, що за кількістю прем'єр серед столиць перед веде не Рим, а Париж . Київ лише на 16-му місці.