Сторінка
2

Микола Мушинка – видатний словак та великий українець

Окремої уваги заслуговує дослідження Мушинки про Музей визвольної боротьби України в Празі. Він зважився на неможливе – вияснити долю зниклих 40 тонн архівних матеріалів про визвольну боротьбу в Україні, що були вивезені КГБ у 1945 р. з Праги. Мушинка шукав по музеях та архівах України, Чехії та Словаччини, а після довгих розшуків віднайшов їх в архівах СБУ. 1996 р. у Мельбурні (Австралія) за допомогою українців Австралії він видав першу книжку з наведеними деякими архівними матеріалами та висновками англійською мовою. У 2005 р., під час Днів української культури в Празі, М.Мушинка представив допрацьовану та доповнену низкою архівних матеріалів і перекладену на чеську мову книжку “Музей визвольної боротьби України та доля його фондів” з англомовним резюме. В цей же рік виходить і доповнене видання цієї праці з фактичним матеріалом та архівними фотографіями й англомовним резюме у Києві. Книга захоплююча, читається, як детективна історія. У ній мова не тільки про музей, а й про людей, які своїми зусиллями піклувалися про нього, часто віддавали себе в жертву заради великої справи. Мушинка розказує нам про долю української меншини в Чеській протягом двох світових війн, у післявоєнний період та в сучасності.

У чудовій книжці «Голоси предків» (Пряшів 2002) надруковано тексти 98 народних пісень та 14 народних розповідок, що були записані у 1929 р. у Празі, а в 1935 р. в Ужгороді знаменитим етнографом Іваном Панькевичем (1887-1958). Книжка двомовна (словацькою та українською), до неї додається CD з 28 звуковими доріжками пісень і прози. Завдяки цим прекрасним записам пісень та розповідок, прості жителі Закарпаття стали безсмертними. У зв’язку з цими записами відбулася цікава історія. Одна старенька почула по радіо голос свого чоловіка, який помер 40 років тому, в небоги ледь не стався інсульт. Аж її сини вияснили, що Мушинка пустив до ефіру записи півстолітньої давності, серед яких був і голос того старого. Чоловік разом з іншими жителями краю відвідав Прагу в 1929 р. та взяв участь у записі, але дружині про це не сказав.

М.Мушинка презентував книжку й CD у 2003 р. на зборах Чеської асоціації україністів, де була присутня й дочка Панькевича Марта. У передмові до збірки Мушинка пише про її написання, робить короткий екскурс у життя та працю І.Панькевича, мовить, що його співпрацю з Чеською академією наук, Архівом фонографії у Відні й т.ін. Мушинка не забув і про імена тих, хто погодився показати своє вміння перед фонографом Панькевичем. Панькевич піклувався про те, щоб записи не були анонімними, він наводить дані про всіх людей, чиї голоси були записані – їх імена, звідки вони і де проживають [2, 3,5].

Мушинка не обмежується публікацією своїх досліджень, а впроваджує їх у життя простих людей. Наприклад, обряди та пісні справжнього українського весілля не осіли на сторінках книжок, Мушинка вдихнув у них нове життя, беручи на себе роль боярина на багатьох українських весіллях у Словаччині. Він каже: «Коли мене запрошують за весільного старосту, я ставлю умову: має бути рушник – вишиваний, тканий, із бабусиної скрині чи куплений на базарі. І коли я вже перев'язаний рушником, а в руках маю різьблений топірець, то керую всім весіллям за традиційним народним звичаєм: прощання з батьківським домом, благословення молодих, оздоблення гостей, весільний поїзд, привітання в батьківській хаті (ресторані), знімання вінка, чеплення молодої, «рядовий танець», закінчення весілля. Кожен акт супроводжую відповідними традиційними промовами, які я дізнався від досвідчених старостів (що вже давно повмирали). А нагородою за старостування є для мене весільний рушник. Дружина недавно підрахувала, і я сам був здивований їх кількістю: 39 — кожен особливий і всі прекрасні. Найцінніший, як на мене, подарувала мені тітка Катерина Шпирко, коли я старостував на весіллі її сина — наймолодшого із семи дітей (п'ятьох з них я привів до подружнього життя). Це — так звана «пілка», в яку колись загортали дитину, несучи її до хрещення. Тітка успадкувала її від мами, а та — від своєї мами. Я встановив, що в ній хрестили мого батька Івана (1903), діда Федора (1874) і прадіда Петра (1833), а може, і прапрадіда Юрія (1798)» [1]. Тобто завзятий Мушинка відроджує не тільки весільні традиції, а й традиції ткання та вишивання українських рушників.

Хотілося б згадати і про відношення Мушинки до однієї з болючих проблем України – політичного русинства. Ось що він каже: «Мій батько, не виходячи з рідного села, прожив у п'ятьох державах: Австро-Угорщині, Чехословаччині, Словацькому штаті, Чехословацькій соціалістичній республіці і Словацькій республіці, у якій помер. І кожну з тих держав він вважав своєю батьківщиною. Однак і батько, і дід, і прадід знали, що їхнє коріння – там, за горами Карпатами, у країні, що давно називалася Русь (Київська, Галицька), тому край свого перебування вони окреслили цією ж назвою (Угорська Русь, Карпатська Русь), а за собою зберегли давній етнонім – русини. Я, на відміну від батька, діда і прадіда, знаю, що Русь – це нинішня Україна, а русини – нинішні українці. Отже, своєю прабатьківщиною вважаю сучасну Україну .Кожен має право декларувати себе тим, чим він себе почуває. Почуваєш себе русином – будь ласка, але не зневажай того, хто вважає себе українцем, бо і «ми», і «вони» становимо одне національне ціле. Отже, я вважаю себе русином, бо такими були мій дід, прадід і все населення Русі. Та одночасно вважаю себе українцем, бо належу до того народу, який остаточно сформував себе національно під новою назвою у ХІХ—ХХ ст. Отже, якщо тут є рух, який виступає за збереження національної культури (нехай під назвою «русинська»), рідних говірок (нехай це «русинський литературний язик», кодифікований на базі народно-розмовної мови населення, а не штучного «язичія» російської та словацької мов), в програмі якого є збереження кириличного письма і народних традицій, — я підтримуватиму такий рух . Якщо не буде взаємної співпраці між тими, хто вважає себе русинами, і тими, хто вважає себе українцями, обидва національні напрями поодинці зникнуть» [1].

У рік свого 70-річного ювілею доктор філологічних наук, академік Національної академії наук України, професор М. Мушинка став лауреатом престижної міжнародної літературної премії „Corona Carpatica“ в категорії „літературознавство”. Цією премією щороку нагороджуються кращі карпатознавчі праці в категоріях прози, поезії, літературознавства та образотворчого мистецтва.

І на завершення – слова невтомного Мушинки: «Хотілось би багато чого, та я не мрійник, а реаліст, і знаю, що після 70 років не зможу бути таким продуктивним, як раніше. Та все ж таки дещо хотів би зробити навіть ще цього року. А саме: в моєму календарі зазначено кілька поважних наукових конференцій у Словаччині, Чехії, Ужгороді, Львові, Острозі, Києві. На кожній з них я хотів би виступити з чимось новим. Що стосується моїх видавничих планів, то вже понад 30 років я досліджую фольклор українських переселенців в Румунії з 1947 р., які живуть у Західній Чехії. Цього року в мене на столі вже лежить рукопис про їхній фольклор. Є ще одне велике бажання: щоб у цьогорічних виборах в Україні перемогли здорові сили, які виведуть державу з нинішньої кризи і зроблять її такою, якою ми і наші попередники уявляли її на порозі незалежності»[6].