Сторінка
3

Петро Одарченко – видатний представник світового українства

Поневіряння Одарченка по тюрмах і на засланні у Києві, Калузі, Тулі, Ташкенті та Алма-Аті важко описати. Рятувала його, мабуть, безмежна доброта, працелюбність та доля. Знаходилися й добрі люди, які підтримували під час хвороб та голоду.

У 1933 р. Одарченка знову заарештували й відправили на заслання до Уральська. 1937 р. термін заслання скінчився, та набідуватися довелося ще чимало. Довго блукав у пошуках роботи, щоб забезпечити дружину з малим сином. Тільки щасливий випадок та заступництво професора математики Р.Вегемана (німця за походженням) допомогли Одарченкові уникнути розправи німців за його критику фашизму в одній із статей.

Після війни П.Одарченко працював у Православній Богословській Академії в Мюнхені. Тоді ж, на прохання професора В.Петрова, написав ряд статей з української етнографії та фольклору для "Енциклопедії українознавства", зокрема, статті з тлумаченням термінів етнографія, етнологія, а також про історію української етнографії, про думи та історичні пісні, легенди, перекази, прислів’я і приказки.

Переїхавши 1950 р. до Сполучених Штатів Америки, Одарченко відновив співпрацю з редакцією "Енциклопедії українознавства" і написав ще низку статей, зокрема, і про лірично-побутові пісні, про казку, думи, чумацькі пісні, щедрівки тощо.

Вагомий внесок ученого у вивчення історії етнографії та фольклористики. Це праці про наукову діяльність М.Драгоманова, Ф.Вовка, В.Гнатюка, П.Чубинського, Г.Танцюри та інших. У 1985 р. вчений підготував доповідь і публікацію: “Досягнення української етнографії та фольклористики в XIX та на початку XX ст.”, де показав здобутки української науки, відзначивши плідну діяльність на ниві фольклору та етнографії не тільки учених, а й громадських діячів, письменників. Поцінувавши батька нового українського письменства, І.Котляревського, в галузі етнографії, Одарченко згадує про етнографічну діяльність: Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, М.Костомарова, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Чубинського, С.Руданського, І.Манжури, Б.Грінченка, А.Свидницького, І.Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки і багатьох інших.

Цікавим його дослідженням є праця “Т.Г. Шевченко і українська народна пісня” [6, 228-349].

Відгукнувшись статтею про фольклорний збірник М.Номиса (до 120-річчя першого видання), Одарченко ґрунтовно проаналізував цю пам’ятку та наголосив на важливості її перевидання для відродження української культури і мови: “Цей збірник прислів’їв і приказок цінний не тільки тим, що в ньому сконденсовано багатовіковий моральний, етичний і соціяльний досвід українського народу, його глибоку мудрість, а й тим, що він являє собою невичерпну скарбницю лексики й фразеології української мови і одночасно й багату скарбницю художнього, поетичного слова” [7, 9-24].

У збірнику з присвятою 125-річчю київської української академічної традиції (1861-1986) П.Одарченко помістив, фактично, першу ґрунтовну розвідку про наукову діяльність П.Чубинського (Нью-Йорк, 1993. – С. 133-150). У книзі “Український народний одяг” (Торонто – Філадельфія, 1992) науковець опублікував статтю про історіографію вивчення народного вбрання в Україні та за її межами, що є також чи не першою ґрунтовною працею з історіографії вивчення народного одягу українців.

Залишилися досі не опублікованими фольклорно-етнографічні записи молодого Одарченка, які він збирав на прохання Етнографічної Комісії, відшукані нами в Рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України.

У післявоєнні роки П.Одарченко не мав змоги дати звістку про себе своїй матері – Оксані, яка проживала в с. Римарівка на Полтавщині і нічого не знала про свого єдиного сина. Будь-який контакт з родичами закінчувався для останніх ув’язненням. Тому, яким би нестерпним не було мовчання, звістку про себе подати з-за кордону ніхто не наважувався. Можна тільки уявити журбу і страждання матері. Від родичів П. Одарченка у 1999 р. було записано таку розповідь. Мати П.Одарченка прийшла до своєї родички і попросила: “Сеcтро, купи мені на базарі чавунчик. Та тільки не торгуйся, віддай скілько запросять”. Сестра виконала прохання Оксани, а та через кілька днів прибігла до неї раненько і дуже схвильовано прошепотіла: “Петрусь мій живий і буде довго жити, бо я посадила в чавунчик павука, і він заснував його густо-густо”.

Вона так і померла, не маючи іншої звістки про свого Петруся. А коли в 90-х роках родичі написали про це Петру Одарченку, який проживав у Вашингтоні, то вчений гірко плакав, читаючи і згадуючи свою дорогу матусю, вболіваючи за її страждання.

Може, сучасне покоління українців здатне осмислити трагічні сторінки нашої історії?

Петро Васильович Одарченко відійшов за вічну межу 12 березня 2006 р. на 103 році життя і похований на українському цвинтарі в місті Бавнд-Бруку (США).

Література:

1. Вірний М. Життя й діяльність П.В.Одарченка. – Вашингтон, США (рукопис), червень 1993 р.

2. Філія держархіву Чернігівської області у м. Ніжині, ф. Р-427, оп. 2, од. зб. 3253, арк. 93.

3. Архів Інституту літератури ім.Тараса Шевченка НАН України, ф. 28/1280-87. Листи П.Одарченка до О.П.Косач, од. зб. 1283. Лист від 10.03.1925 року з Ніжина, арк. 6.

4. Одарченко П. Рецензія: Виноградов Г. Детский фольклор в школьном курсе словесности // Етнографічний Вісник. – К.: ВУАН, 1928. – Кн. 6. С. 26 – 27.