Сторінка
2

Петро Одарченко – видатний представник світового українства

Войовничий атеїзм набирав сили, зливою сипалися заборони відзначати християнські свята, щедрувати, колядувати. Та запальний Одарченко доводить, що “не заборонами посівать та колядувать можемо виховати антирелігійника, а тільки докладним виясненням суті цих звичаїв. Виходячи з дитячих колядок, щедрівок, можемо в доступній для дітей формі з’ясувати, відкіля пішли ці колядки ."

Тим більше, що серед дитячих колядок більше трапляється таких, що ніякого відношення до релігії на мають. Наприклад:

Бігла теличка із березничка

Та в дядьків двір – “Дай, дядьку, пиріг,

А не даси пирога, візьму вола за рога,

А кобилку за чупринку та й поведу на долинку,

А з долинки на майдан, кому схочу та й продам,

Та й продам за ріжок, куплю собі пиріжок” [2, 135].

Для ще більшої доказовості Одарченко наводить записану ним щедрівку:

А в цім дімку, як у вінку,

Щедрий вечір, добрий вечір

Добрим людям на здоров’я.

Тут господар, як виноград,

А господиня, як калина,

А діточки, як квіточки.

У коментарі до неї він вказує: “Чудова граціозна дитяча щедрівка, багата на порівняння – вона, окрім користі, нічого поганого не може принести дітям” [2, 135].

П.Одарченко намагається довести пролеткультівцям, які активно почали діяти на селі, шкідливість втрати високохудожніх творів усної народної поезії. Він ще і ще раз підкреслює: “Проробляючи, приміром, весняні комплекси, не можна також обминути всіх тих звичаїв весняних, що оточують школяра, інакше школа буде далека від життя. Яке невичерпне джерело народної творчості взагалі (зокрема, дитячого фольклору) пристосовано до весни:

Весняночко, паняночко, де ти зимувала?

У лісочку на кілочку сорочечку пряла .

У своїй роботі дипломант наводить пісні-замовляння, з якими діти звертаються до дощу:

Дощику, дощику, припусти

На бабині капусти,

А на дідів тютюнець .

Віднаходить високохудожні зразки весняних перегуків, дуже характерних для Полтавщини. Колись дівчата одного кутка голосно виспівували веснянки, щоб було чути на іншій вулиці, а гурт другого кутка підспівував їм. Молоді сили співом пробуджували землю і всю природу до життя:

Лоло, бабо, лоло, діду,

Лоло, соловейку. Г-у-у-у!

Вийди, Грицю, на юлицю,

Заграй помаленьку. Г-у-у-у!

Та винеси кобзиночку

Хоч на оберемку. Г-у-у-у!

Кобзиночка із васильків,

А струни із рути. Г-у-у-у!

Як заграє в Кулебівці,

До Мельника чути. Г-у-у-у!

Позиція молодого дослідника народної культури – чітка й смілива. Говорячи про велике значення фольклору для розвитку рідної мови, про життєву необхідність колискових пісень для розвитку дитини, він не проминув нагоди висловити думку щодо з’яви і поширення пролетарської культури: “Використовуючи фольклорний матеріал, зібраний на селі, школа тим самим виховує в народі любов до кращих зразків своєї усної творчості, виховує естетичний смак у населення і викоріняє шкідливі впливи похабної, розпусної, неестетичної місії міського московсько-фабричного пошибу на зразок:

Ішла машина паром, паром,

Десь мой милой кочегаром .

Або ж:

Стукаєм бокалом,

Бокалом разоб’йом.

Левая, правая здес старана

Юлиця, юлиця ти моя грязна ." [2, 142].

Думка автора щодо пропаганди таких новотворів однозначна. Він достатньо критично ставився до поширення таких частівок на селі.

Після успішного захисту кандидатської (дипломної) праці у 1926 р. П.Одарченко став аспірантом секції української мови і літератури, а його керівниками – професори В.І.Рєзанов і Є.А.Рихлік. Обравши собі тему для дисертації „Поетична творчість Лесі Українки”, він не залишає фольклорно-етнографічної діяльності, записує усну словесність, листується з Оленою Пчілкою, з якою познайомився ще в Гадячі. В одному з листів до неї П. Одарченко пише: “Мене дуже цікавить питання про впливи народної творчості на творчість Лесі Українки. Я був би дуже вдячний, коли б Ви відповіли на питання: 1. З якими саме збірниками пісень знайома була Леся Українка? Яку етнографічну і фольклорну роботу проводила Леся Українка? ” [3, 6]. Вже значно пізніше Одарченко надрукує працю “Леся Українка і українська народна творчість”, присвячену пам’яті З. Кузелі.

Під час канікул у 1927 р. молодий учений познайомився з етнологом, фольклористом, ученим секретарем Етнографічної Комісії В.Петровим, який запропонував йому співпрацю. Одарченко не тільки збирає матеріал, а й працює над виданням Комісії –“Етнографічним Вісником”. Як працівник відділу “Етнографія і школа” він надрукував бібліографічну працю “Етнографія і школа. Огляд нової літератури” (ЕВ, 1929), опублікував рецензію на працю Т.Виноградова про дитячий фольклор [4, 26–27].

На засіданнях кафедри Інституту Одарченко зробив ряд доповідей на теми етнографії і фольклору.

З архівних матеріалів, що збереглися, видно, як швидко змінювалася більшовицька політика щодо процесу українізації та українських учених. Ось свідчення з листа Одарченка до Олени Пчілки: “Заручившись Вашою згодою приїхати в Ніжин, я сподівався, що це в скорому часі й здійсниться. Але коли я вніс предложення запрохати Вас до Ніжина, то в відповідь зустрів незрозумілу мовчанку. Виявилося, що тут просто бояться Вашого приїзду. З гірким почуттям прийшлося констатувати цей факт .”[3, 1].

Мабуть, з цього часу аспіранта Одарченка пильнували його “друзі”. Бо події розвивалися по висхідній. Інтелігенцію ще не чіпали, боролися з куркульством на селі. Але в архівах знаходимо цікаві факти. З протоколів засідання кафедри від 14 травня 1929 р. дізнаємось, що слухалися заяви аспірантів О.С.Пулинця і П.Одарченка про те, щоб кафедра порушила перед Управлінням наукою клопотання про продовження їм терміну аспірантської підготовки. В ухвалі, без будь-якого пояснення, є така згода щодо О.Пулинця, а заяву П.Одарченка відкладено до одержання нового положення про аспірантуру [2, 59-a]. З протоколів засідань кафедри історії культури та мови Ніжинського інституту народної освіти бачимо, що Одарченко був присутній востаннє на засіданні 23 вересня 1929 р., а вже 1 жовтня його було заарештовано. Як пише він сам, його звинувачували в “принадлежности к контрреволюционной организации, ставящей своей целью свержение советской власти и восстановление самостийной Украйны” [5, 2]. Цікаво, що в протоколах, звітах Інституту про арешт Одарченка ніде й словом не обмовилися, бо тоді ще такі справи робили тихо. З великим розголосом почали «чистку» викладачів і студентів у 1931 – 1932 рр., коли заарештували професора Є.Рихліка, звільнили з роботи етнографа, мовознавця, завкафедрою української мови І.Я.Павловського.

Зазначимо, що в особовій справі Одарченка є писане російською мовою “Удостоверение” від 17 лютого 1930 р., очевидно, на запит НКВС, бо він уже був у в’язниці. Керівництво Інституту дало винятково позитивну характеристику своєму вихованцю, її підписали: ректор Н.Куіс, завкафедрою – проф. В.Рєзанов, проф. Є.Рихлік та секретар М.Тимо¬шевська [2, 100-101]. Такий захист ув’язненого аспіранта був небезпечний, що невдовзі й відгукнулося новими арештами.