Сторінка
8

Слухаймо Олеся Гончара!

Слухаймо Олеся Гончара і почуємо кроки нашого генія в обмотках, що йде до народу зі сповідальним словом на устах, яке довіряв тільки білим аркушикам у фронтових окопах і в час роздумів на самоті мирної години, що ставала для нього полем битви за Україну. Відкриваються сторінки щоденників – страшна правда про війну і праведність боріння за соборність душ. Смерть ішла землею і косила мільйони, падали поруч і вмирали од ран побратими, а доля вберегла нам світоча Олеся, і він не раз сповідально звіряв свою таємницю щоденникові як віру в Бога:

«Якась вища сила оберігає мене».

20–21 серпня 1944 p.

«Хтось за мене молиться»,– подумав я».

17 лютого 1945 p.

«Відчуваю силу і владу Провидіння. Всюди воно присутнє в моєму житті. І не віриться, що може все закінчитися так. Не може. Відчуваю в глибині мого розуму і серця могутнє клекотіння. Не може воно вмерти, не оформившись у щось велике. А тоді не страшно було би і померти».

17 березня 1945 p.

«Сумні думи, чорні думи. Ось знову весна, сонце, поля і гори потопають у буйній зелені. Майже первозданна краса її примушує задуматися і про життя, і про майбутнє. Що мене чекає? Снаряд, чи розривна куля, чи смерть миттєва або повільна і мученицька на санітарній повозці? Або каліцтво? Або мирне життя. Але від нього ж ми всі відвикли. Чи знайдеться стільки вогню тепер до праці, скільки було до війни? Та й чи не зневірились ми в ній? Здається, так. Чого хочеться? Жити в Грінаві, написати велику пристрасну, але неупереджену повість про загиблих людей, про помилки і страждання мільйонів. І відійти, заснути навіки, відійти в царство покою і справедливості.

Але, знаю, все буде не так: мрії ласкаві, а життя жорстоке – тільки рідко кого любить воно.

Тому – сумні думи, чорні думи і в повітрі в’ється воно – щастя моє! – і чую його голос, і знаю, що все це – золота казка». 26 квітня 1945 p.

Золота казка чекала Олеся Гончара. Він вижив у воєнному пеклі і написав ту пристрасну повість про загиблих, яку вимріяв між боями, але тортури тяжкої боротьби за чистоту душі чатували і в золотій казці, і Провидіння віщувало йому це ще 26 липня 1944 року, що й записано в щоденник – правдиву книгу життя.

«Із чого складається моє життя?

Всі роки, скільки пам’ятаю, я провів у надзвичайно тяжкій боротьбі, мов казковий титан з нелюдською силою, захищаючи твердиню, ім’я якій – я, чистота моєї душі. І ця твердиня весь час була в облозі, оточена незліченною кількістю гидких, мерзенних сил. Я захищався. Я боровся. Душа моя виблискувала, як золото на сонці. Вона була юна, чиста, прекрасна. Але скільки можна витримувати ці тортури? Адже ж є край і моїм силам, адже ж маю право і я колись відпочити, пустивши собі кулю в серце. Не звинувачуйте ж мене тоді ті, які дивилися на мою боротьбу з цікавістю, але ні в чому не хотіли мені допомогти. Я завжди був сам. Де мої зброєносці?

Я стаю пред тобой на колени,

Дорогой, золотой мой Есенин.

Я в страданьях подобен тебе,

Мы по болям друзья, по судьбе.

Я релігійний. Я вірю в Бога. Бо тільки диявол, нечистий дух міг так демонічно спотворити, знівечити коротке людське життя, наповнити його стражданнями, яких би вистачило для сотень поколінь роду людського».

Слухаймо Олеся Гончара – він чистотою молодої лебединої душі проспівав у літературі свою першу пісню любові й на схилі літ, молодий духом, відлетів у небеса з лебединою піснею на устах.

Слухаймо Олеся Гончара – слухаймо уважно його соборне слово, як віщий голос тронки в українському степу, слухаймо душею, і чи не відкриється велика тайна, яку він залишив нам, сущим, і всім прийдешнім у дивному-предивному чарі-слові.

Слухаймо Олеся Гончара – і, може, білі та голубі вітри принесуть з вічності останній крик убитого лебедя над піщаною косою в морі, який розбивав груди і будив Україну; відповідь на передсмертний стогін в нічному степу хлібороба Кресафта, який німо питав у світу: «А в чому річ?» – і будив Україну; заповітне слово дипломата, українця Кирила Заболотного перед вічним польотом у небеса, заглушене для людства ревом літаків, слово, яке прийде від сонця, впаде дощами на рідну землю, проросте буйним колосом і засвітить нам коло серця Україну.

Слухаймо Олеся Гончара – він навіть смертю своєю, на останній путі у вічність зібрав нас у народ, як небесно-золота хоругва, і заповітно прошептав, як молитву: « .Бережіть Україну». А Мати-Україна в глибокій тузі ховала свого Сина, ридало небо теплими липневими сльозами, святий хрест на соборі перехрестив свіжу могилу біля заплаканого вікна – той тихий вічний дім на Байковій горі, що довго болітиме Україні.

Скотилося за небосхил сонце Олеся Гончара, а в небесах любові до України світять народові його праведні слова як остання молитва на землі, запис у щоденнику за десять днів до відходу у вічність – 4 липня 1995 року:

«Дякую Богові, що дав мені народитися українцем».

Слухаймо Олеся Гончара – то голосом сина говорить із своїм народом апостол духу.