Сторінка
3

Слухаймо Олеся Гончара!

Я скажу, що, на жаль, дуже повільно здійснюється видання творів Олеся Гончара в «Науковій думці», але там, мабуть, на це є теж причини . Я можу тут також добре слово сказати на адресу нашого Держкомтелерадіо України, згадавши перших 6 томів літературної спадщини Тараса Шевченка. Прекрасне видання і треба сказати, що й масове зробили. Це також велика справа, а починали ми її з Іваном Драчем. Дуже добре, що Держкомтелерадіо розробило Програму соціально значущих видань і підтримує наші стабільні, наші авторитетні видавництва, такі як «Веселка». Бо це також підтримка фахового колективу. Не так багато у нас є сьогодні спеціалістів видавничої справи, щоб ми не думали про те, як їх зберегти. Я маю на увазі редакторів, художників, тобто те коло людей, які творять унікальне явище – книгу. Дякую веселчанам, дякую керівництву Держкомтелерадіо, але передусім, Валентині Данилівні за те, що Ви це здійснили і з’явився надзвичайно важливий документ епохи – «Щоденники» Олеся Гончара. Нам тепер треба читати і думати, і розуміти, що великий художник – це той світ, якого ніколи не можна до кінця пізнати. «Щоденники» дозволяють нам ще ближче наблизитися до художнього світу Олеся Гончара.

«Щоденники» – це сповідь душі

Павло МОВЧАН, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, народний депутат України.

– Колись мені випала честь тимчасово виконувати обов’язки завідуючого відділом прози в журналі «Дніпро», редактором якого був тоді Юрій Мушкетик. І мені довелося редагувати один роман (не буду згадувати про того автора, він добирався до редакції на милицях). Я нещадно працював ножицями і клеєм. І коли я все це вже порізав, і, скажімо, з двадцяти аркушів зміг зліпити ледве чотири, то думав, що мене чекає разом з Юрієм Мушкетиком велика проблема: автор влаштує нечуваний скандал і кинеться в бій захищати свої художньо недолугі писання. А він прийшов і сказав: «Складіть усі обрізки в папку. Прийде моя дочка і забере». Виявилось, що всі ці обрізки він потім використав у повному виданні роману. Очевидно, так натиснув на всі педалі та інстанції, що у видавництві мусіли поступитись на шкоду українській літературі.

Та бувало й так, що редактори під тиском цензури змушені були вирізувати з творів найцінніше, що, до речі, робили і з творами Олеся Гончара. Тож добре, що іще за життя письменник довірив «Веселці» свої романи й новели і, працюючи з видавництвом, зміг повернути до творів дорогі йому, та й українській літературі, місця. Шануючи цю добру традицію співпраці з «Веселкою», Валентина Данилівна довірила веселчанам «Щоденники» – річ дещо інтимну і втаємничену. Процес підготовки твору письменника до друку складний і скритий від читача (особливо такого унікального твору, як «Щоденники»), а читач до всього цікавий, він хоче знати, що там закреслено і не пішло до друку, заглянути в святая святих.

Згадую, колись наш друг, відомий вірменський учений і письменник Левон Мкртчян написав автограф нашому спільному знайомому, але закреслив два слова. Минуло кілька років, а той при зустрічі все допитувався: «Левоне, поясни, признайся, що ти закреслив».

Така природа людська – поцікавитися, а що там, за межами .

Скажу і про власні самолюбства. Одержавши від «Веселки» щирий подарунок – тритомник «Щоденників», я одразу кинувся до алфавітного покажчика, шукаю літеру «М». Знаходжу ім’я «Мовчан». Згадується. Слава Тобі, Боже. Це наша людська слабкість – бачити і себе між людьми. Я до чого це кажу? Довелося перечитати багато щоденників, і, в першу чергу, дорогий усім нам «Щоденник» Тараса Шевченка. Читаєш і натрапляєш на прізвища, які збереглись тільки тому, що їх зафіксував геній.

Роздумуючи про творчість Олеся Гончара, не буду послуговуватися словом «геніальність». Талановите і правдиве слово письменника говорить само за себе. Він мислить категоріями філософськими і вміє втілити ці філософеми в художню тканину твору одним штрихом. Ось тільки один штрих. Олесь Терентійович чує, як болять фронтові рани, дивиться в ясне небо, як у вічність, дивиться чистим дитячим поглядом і думає про молодість:

«Треба написати повість про свою юність, коли мені вітер в степу піднімав волосся. Як коню гриву .»

Я десятки закладок зробив у місцях, які мене особливо вражали. То вражала правдивість, точність. Читаю і бачу – масштабна постать виросла в моїх очах! І коли хтось каже, давайте не культивувати особи Олеся Гончара, мене це дивує. Навпаки – треба до нього доростати, підніматися, бо він і вічність, і сповідь. «Щоденники» – це великою мірою сповідь. І тому вони цікаві. «Веселка» відкрила ці першозмісти, першотексти, їх треба зберігати обов’язково. Вірю, що Валентина Данилівна буде такою щедрою і розкриє ще багато папок, де є чимало неопублікованого, і ми побачимо величину Олеся Гончара, таку, якою його створив Всевишній.

«Станьмо українцями!»

Петро Кононенко, директор Інституту українознавства, академік.

– Я не раз казав і кажу зараз, що коли б з нами був Олесь Терентійович, багато чого в нашому житті робилось би інакше. Ви знаєте, коли Олесь Гончар виступав, скажімо, на загальних зборах Академії наук (зараз не знайдете тих записів, вони стерті), то квітнула завжди глибока думка, вирізьблювалася принципова позиція. Це завжди була дума про завтра. І коли він одного разу виступив і сказав, що прийняття таких-то людей (вони потім, на жаль, пройшли) не прикрасить Академію, бо вони не є академіками по суті, члени Академії проголосувала так, як він сказав. Пригадайте його державницький виступ у Верховній Раді. Були й такі депутати, які були проти того, щоб Гончар виступав. Вони так і не могли усвідомити, що вони прийшли і пішли, як перекотиполе прокотилися по дорозі і сліду доброго не залишать в історії. А Гончар вічний. Як він потрібний сьогодні Україні! Ось голова Соціалістичної партії України, народний депутат Олександр Мороз подав до Верховної Ради проект, у якому пропонується мові сусідньої держави надати статус офіційної. Хитро так, лукаво, делікатно наче . Але кому не ясно, що коли такий проект буде прийнято, української мови завтра не буде. Якщо можна зректися батька-матері, якщо можна зректися культури, а мова – це душа народу, то, за логікою, треба зректися нації і держави. Але такі проекти чомусь пропонуються в незалежній Україні. Я знаю, що при Олесеві Терентійовичу такі питання навіть не ставились. Бо це була совість, бо це був критерій, ніхто навіть не посмів би вийти на люди з таким проектом, чужим своєму народові.

Почнемо з того, що прочитаємо ці «Щоденники», бо без них творчість Олеся Гончара не збагнути. А її треба збагнути! А її треба осягнути! Та сьогодні жоден історик не може писати історію війни без оцих томів. А тоді ми зрозуміємо, як писалися і оповідання, і «Прапороносці», і «Людина і зброя», аж до «Циклону». То філософія. Який гуманізм! Яка народність! Там кожне слово – це біль. Часом – радість. Часом – печаль. Часом – драматичний розпач. І коли в урочу годину Україна виборювала свободу, Олесь Гончар вийшов з КПРС. Дехто дорікав, що це – зрада. Яка зрада і кого? Прочитаємо «Щоденники» і побачимо хресну дорогу України в ХХ столітті: від мирного життя – до війни, до голодомору, до нищення різними засобами Українського народу. Це не могло не сформувати певний тип світосприйняття і світогляду.