Сторінка
5

Слухаймо Олеся Гончара!

І ще одна надзвичайно важлива справа для України – це конституційна державність української мови, яку так самовіддано захищав Олесь Гончар. Мені, як голові Держкомтелерадіо, дали на візування проект закону про визнання офіційності російської мови в Україні. Я не завізував його. Наші фахівці і експерти знайшли невідповідність цього проекту Конституції. Адже Конституційний суд визнав, трактуючи питання офіційної і державної мов, тотожність цих значень. Отже, в проекті йдеться про другу державну мову в Україні. А в нас, за Конституцією, є тільки одна державна мова – українська. Тому я не міг підписати іншого документа, як те, що я заперечую щодо прийняття цього закону, бо він не відповідає нормам Конституційного права.

«Буде українська Україна!»

Анатолій Погрібний, голова Київської організації СПУ, заступник голови правління Всеукраїнського товариства «Просвіта».

– Якось я зайшов у справах до Валентини Данилівни і застав її за дивною роботою. Вона обклалася блокнотами, розклала їх так багато, цих блокнотів, а чимало з них були руді, подібні до тих, які дають делегатам різних конференцій. Я питаю: «Що то у вас таке?» І чую у відповідь, що це щоденники Олеся Гончара. Я потягнувся тоді до однієї книжечки, хотів погортати. Валентина Данилівна схопила мене за руку: «Почекайте, почекайте! Я спочатку сама розберу почерк Олеся, а вже потім почитаєте». Блокнотики ті були маленькі, а тут, бачите, вийшло три таких величезних томи. Я поділяю думку колег, що це колосальний внесок у літературу. Це збагачення творчості самого Олеся Гончара, велика коштовність у його спадщині, яка розкрилася нам. І це – велике надбання всієї нашої культури. З усіх томів Олеся Терентійовича, звичайно, найбільше болю в третьому томі, в записах останніх років. Олесь Гончар залишив Україну з раною в серці, у розпачі майже залишив. Я ніколи не забуду, десь це був березень або квітень 1995 року, як по телефону він сказав фразу, яку я все життя пам’ятатиму: «Анатолію, треба починати все спочатку. Все заново починати». Я думаю, що це заново, дасть Бог, ми у цьому переконаємося, здійснилося тільки ось через дев’ять-десять років, коли Олеся Гончара нема, коли зараз відбулася ця «помаранчева революція», учасником якої він був. І, скажімо, на тому Майдані, коли ці мітинги відбувалися, подумки я весь час звертався до Олеся Гончара. Він мені уявлявся зі своїм мудрим словом, яке мовлене було і на Першому з’їзді Руху, і на Установчому з’їзді Товариства української мови, і в День Злуки на Софіївському майдані. Слава Богу, що це слово є в оцих томах. Вони для широкого, як мовиться, читача. Я особливо хотів би, щоб ці томи, ну бодай третій том, почитали і Віктор Андрійович Ющенко, і Юлія Володимирівна Тимошенко, і нові міністри. Тому, що, на мою думку, там є просто програма дій. Те, що треба зробити сьогодні для духовного відродження України. І якщо відштовхнутися від отих болей і спробувати практичною діяльністю потамувати і знейтралізувати ці болі, то це й буде та українська Україна, справжня повносила європейська Україна, якої всі ми хочемо. Я вітаю Валентину Данилівну з цим творчим подвигом, який вона здійснила, давши життя цим блокнотикам, які Олесь Терентійович носив коло серця все життя. Вона тут була не просто упорядником, вона була дослідником, була науковцем, тому, що це унікально тяжка праця – підготувати оці записи до друку. Я це розумію. Але Валентина Данилівна зробила і те, що потрібно і для науки також. У мене є аспірантка, яка вже поривається писати дисертацію за цими «Щоденниками». Я їй кажу, щоб це був не просто переказ, а, як кажуть, концепція. Якщо вона це зможе, то нехай пише собі. Я безмежно щасливий, що Олесь Гончар продовжує своє життя цією унікальною працею, своїми «Щоденниками».

«Явище світової культури»

Іван Бокий, народний депутат України.

– Читаючи «Щоденники», я натрапляю на цілий ряд записів, зміст яких мені знайомий, бо чув ці думки під час зустрічей з письменником. Ось, пригадую, відвідали ми рідні місця Олеся Гончара, ходили по Полтаві і він захоплено розповідав мені про «Страж-гору» Степана Пушика. Я слухаю і кажу, що у Вас, Олесю Терентійовичу, готова ж стаття про «Страж-гору». Він відповідає: «Ну, я не знаю, чи напишу. Але хотів би, щоб Ви вислухали». І тепер я читаю в «Щоденниках» його думки про «Страж-гору». Письменник усе-таки записав свої роздуми, щоб вони не загубились у плині часу.

Скажу про велике внутрішнє благородство Олеся Гончара. Буває, що десь він під впливом емоцій і цілком справедливо дає оцінку діям відомої нам людини в складних ситуаціях і відгукується досить критично, та потім десь уже через роки, він повертається в роздумах і вже це звучить по-іншому. Він розуміє людину. Життя кожного вчить, іноді піднімає, іноді стається так, що людина помиляється. Але Олесь Терентійович ніде не опускався до зведення якихось особистих порахунків, а оцінював людину по її справах, ставленню до національних цінностей і святинь. Хоча, може, зрідка і трапляються суб’єктивні судження, та нічого дивного тут немає, бо це живі записи з плину життя. Але як вражає те, коли Олесь Терентійович відстоює і честь, і гідність тих людей, які вже не можуть себе захистити, як захищає наших класиків – славу українського народу. Вважаю, що дуже справедливе обурення Олеся Гончара діями декого з представників нового покоління, які дозволяють собі зневагу до письменників старшого віку, людей, які пережили непросте життя. Олесь Терентійович дає молоді духовний заповіт: люди добрі, шанобливо ставтеся навіть до тих людей, у них є хоча певні гріхи, але вони зробили і багато доброго. Але треба визнати правду, що духовні уроки Олеся Гончара залишилися деякими молодими людьми в письменницькому середовищі незасвоєними. Можливо, колись у них прокинеться те, що відповідальність і совість, власне кажучи, виростають з одного кореня.

Якщо мова йде про моральні уроки, про те, що український письменник завжди жив долею свого народу, то звернемося до записів у «Щоденниках» про відзначення ювілеїв Олеся Гончара. Він не захотів відзначати бучно свій ювілей, тому що вважав, коли народ бідує, то бали не на часі. І разом з тим він з болем записує, що от «Вечірній Київ» розповідає, як один тридцятирічний поет Цибулько бучно відзначає своє тридцятиріччя на пароплаві. Як можна, коли навколо народ живе таким тяжким життям, кидати виклик людям отакими банкетами! Я думаю, що і тут Олесь Терентійович демонструє оту високу мірку відповідальності і благородства, людську висоту, до якої, нам треба, мабуть, ще доростати, доростати і доростати.