Сторінка
25

Кредитні відносини банків з індивідуальними позичальниками

Організація управління кредитним портфелем становить складову систему управління ризиками позичкових операцій та повинна містити наступні елементи:

• вибір критеріїв оцінки якості позик, які формують кредитний портфель;

• розробку певного методу оцінки якості позик на основі вибраних критеріїв та навчання персоналу банку для практичного застосування;

• організація роботи по класифікації позик за групами ризиків;

• накопичення статистичної інформації по банку для визначення проценту ризику для кожної групи класифікованих позик: частки простроченої заборгованості і процентів списання її за рахунок резерву банку в розрізі окремих груп позик;

• визначення абсолютної величини кредитного ризику в розрізі груп позик кредитного портфеля та сукупного ризику по банку;

• прийняття рішення про величину резерву для покриття можливих втрат по позиках, джерела відрахування в цей резерв, а також заходів по зміні структури кредитного портфеля та його якості;

• оцінку якості кредитного портфеля на основі фінансових коефіцієнтів та сегментації позичкового портфеля, яка займає важливе місце в системі оцінки фінансової стійкості байку [20, c. 66].

Зрозуміло, що в залежності від економічної ситуації, стійкості банківської системи, інтенсивності кредитної діяльності конкретного банку та ризиковості середовища його функціонування, організація аналізу кредитного портфеля може дещо видозмінюватися чи ускладнюватися. Так, набір критеріїв оцінки якості позик, як нами зазначалося вище, може бути значно повнішим. Згідно рекомендацій НБУ, українські банки переважно використовують критерії, які зосереджені в більшості на фінансовому стані та управлінських функціях позичальника, основними з яких є: обсяг реалізації, прибутки та збитки; рентабельність, коефіцієнти ліквідності; грошові потоки, склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості; ефективність управління позичальника, ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в економіці і галузі; макроекономічна ситуація в економіці і стан розвитку галузі позичальника; наявність державних замовлень та державної підтримки; історія погашення кредиторської заборгованості позичальника в минулому.

Відповідно до Положенням НБУ "Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків", затвердженим Правлінням НБУ 06.07.2000 р. № 279, банк повинен визначити клас надійності позичальника, який є критерієм структуризації кредитного портфеля, а сам кредитний ризик в залежності від врахування забезпечення поділяти на чистий і валовий [67].

Для українських банків така методика аналізу кредитного портфеля ввійшла в практику досить недавно. Як і у більшості країн, крім аналітичного застосування, вона призначена для використання при формуванні резерву покриття кредитних ризиків. Причому у світовій практиці поширена більше саме ця функція методики, а для безпосередньо внутрішнього управління якістю кредитної політики зарубіжні банки володіють потужною і різноманітною базою аналітичних способів структурування та оцінки позичкового портфеля, чого не скажеш про банки України. Існує думка, що наші банківські установи не прагнуть систематичного та науково обгрунтованого аналізу якості своїх кредитів (до чого постійно спонукає НБУ), а до вище розглянутої методики ставляться лише як до засобу формування страхового резерву по кредитах.

Це пояснюється тим, що ціль резервних відрахувань полягає у відшкодуванні збитків, повернення яких вважається неможливим. Цей метод полягає в створенні загальних страхових резервів, які призначені для покриття можливих у майбутньому, але ще не ідентифікованих збитків, які є результатом кредитного ризику. Слід додати, що сальдо по рахунку загальних страхових резервів є засобом погашення збитків майбутніх періодів (тому часто розглядається як форма допоміжного капіталу), в той час як спеціальні резерви формуються під вже ідентифіковані збитки (чи з досить високою імовірністю) і, як наслідок, не можуть служити в якості додаткового страхування проти збитків майбутніх періодів і не можуть розглядатися як капітал [78, c. 10].

3.2. Методика оцінки кредитоспроможності комерційними банками індивідуальних позичальників

На сучасному етапі розвитку оцінки кредитного ризику особливого значення набувають всебічний аналіз та оцінка кредитоспроможності позичальника. У вітчизняній літературі фактично немає обгрунтованих методик оцінки клієнта, що по суті є основним в процесі мінімізації кредитного ризику банку. На нашу думку, це передусім пояснюється, по-перше, обмеженим використанням товарно-грошових відносин протягом тривалого часу, по-друге, тим, що для кредитних відносин були характерні не економічні, а адміністративні методи управління, які характеризуються високим ступенем централізації права прийняття остаточних рішень. Застосовувані в даний час і рекомендовані НБУ способи оцінки кредитоспроможності спираються головним чином на аналіз діяльності позичальників у попередньому періоді і орієнтовані на розв'язання розрахункових завдань. Така оцінка не може вичерпно характеризувати роботу позичальника-в наступному періоді [88, c. 14].

Цьому можна протиставити використання більш сучасного, на нашу думку, методу оцінки клієнта, який включав би процес прийняття рішень на основі проведеного дослідження.

Як було зазначено вище, при деталізації процесу кредитного аналізу методики, як правило, зводяться до оцінки кредитного ризику, в основі якої виділяються такі основні критерії:

а) репутація, тобто вияснення взаємовідносин потенційного позичальника з кредиторами, постачальниками, клієнтами (суб'єктивний фактор);

б) можливості, тобто визначення платоспроможності позичальника за останні кілька місяців чи років в залежності від обсягу кредитної угоди (об'єктивний фактор);

в) капітал, тобто наявність власного капіталу і згода позичальника використати його при необхідності в певній частині для погашення кредиту (об'єктивний фактор);