Сторінка
4

Сучасні політичні процеси в Криму

Активізувався мітинговий рух. взимку та влітку 1993р. пройшли кілька десятків мітингів під гаслами возз'єднання Криму з Росією; в кожному з них брали участь до 10 тис. чоловік[26].

б). Перемога проросійських сил на виборах до Верховної Ради АРК і президентських виборах 1994р. в Криму.

Зазначені процеси завершилися перемогою Ю.Мєшкова на президентських виборах у Криму (його підтримали 72,92% виборців, які взяли участь у голосуванні) та блоку «Росія» – на виборах до Верховної Ради Криму (прихильники блоку «Росія» отримали до 70% місць у ВР Криму). Головними тезами їх виборчої платформи були: подальший розвиток державності Криму; самостійна зовнішня політика; подвійне громадянство; возз'єднання Криму з Росією[19, 125].

Реально постало питання про вихід Криму з-під юрисдикції України і об'єднання його з Росією. Отже, було поставлено під сумнів майбутнє існування України як цілісної унітарної й загалом - незалежної держави.

7). Негативний вплив на політичні процеси в АРК з боку окремих органів державної влади та політичних сил Росії.

21 травня 1992р. Верховна Рада РФ ухвалила Постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», якою визнала рішення про передачу Кримської області до складу України як таке, що не має юридичної сили з моменту його прийняття. Верховна Рада України заявила, що такі дії Парламенту Росії є «прямим втручанням у внутрішні справи України» . 9 грудня 1992р. Верховна Рада Росії прийняла рішення розглянути питання про правовий статус М.Севастополя на засіданні З'їзду народних депутатів РФ, а 9 червня 1993р. прийняла Постанову «Про статус М.Севастополя», якою проголошувалася юрисдикція РФ над цим українським містом[19, 131].

Політична еліта Росії практично підтримала заяви про «неправомірність» актів щодо передачі Криму та Севастополя до складу України. Про це заявляли політики не лише радикального, а й ліберального напряму: А.Собчак, С.Станкевич, ВЛукін, Є.Пудовкін та ін.

Ситуація загострювалася внаслідок невизначеності статусу Чорноморського флоту. Україна і Росія опинилися на грані відкритого конфлікту після ухвалення відповідних указів Президента України Л.Кравчука і Президента РФ Б.Єльцина. В 1992-1994рр. відбулося чотири зустрічі на найвищому рівні з питань розподілу ЧФ, однак компромісу знайти так і не вдалося[18, 149].

Негативний вплив на політичну ситуацію в Криму справляли заяви окремих політиків Росії та діяльність її органів державної влади. Присутність ЧФ, невизначеність його статусу також була дестабілізуючим фактором у Криму і в українсько-російських відносинах загалом.

8). Початок повернення кримських татар на історичну батьківщину.

14 листопада 1989р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про реабілітацію депортованих народів, після чого розпочалося масове повернення кримських татар на історичну батьківщину. В 1979р. в Криму проживали близько 5500 кримських татар, у 1988р. – 17,5 тис; у 1989р. – 38,3 тис; у 1990р. – 83,1 тис; у серпні 1991р. – 142,2 тис[16, 152].

Загострилися соціально-економічні проблеми репатріантів – через відсутність житла, роботи, закладів освіти з кримськотатарською мовою навчання тощо.

Мали місце спроби вирішити ці проблеми «силовими» методами. Станом на липень 1991р., кримськими татарами було захоплено близько 10 тис. земельних ділянок для житлового будівництва. Так з'явилися майже 300 нових селищ і мікрорайонів, у кожному з яких проживають від 50 до 2000 сімей. За попередніми розрахунками, на вирішення проблем облаштування кримських татар у СРСР планувалося виділити 4,5 млрд. крб. у цінах 1984р. (у доларовому еквіваленті це майже така ж сума)[16, 53].

Кримські татари виявилися неінтегрованими до політичної системи на Кримському півострові: вони виступали проти проведення референдуму про надання Криму територіальної автономії, а також за встановлення квот, які б гарантували їх представництво у Верховній Раді Криму. 5-6 жовтня 1992р. кримські татари вперше вдалися до насильницьких дій, намагаючись звільнити 26 осіб, заарештованих у с.Красний Рай.

У «Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу», прийнятій на Курултаї (з'їзді кримськотатарського народу) 26-30 червня 1991р., наголошувалося, що «у випадку протидії державних органів, або будь-яких інших сторін досягненню цілей, які проголошені Курултаєм, Курултай залишає за собою право проголосити кримсько-татарський народ народом, який бореться за своє національне визволення»[24, 115].

Отже, невирішеність політико-правових і соціально-економічннх проблем кримськотатарського народу створювала додаткові чинники дестабілізації ситуації на півострові.

2.2. Другий етап: 1994-1998рр.

Цей етап характеризувався наступними тенденціями: відновленням управлінської вертикалі в АРК, поверненням автономії до правового поля України; підписанням Великого Договору між Україною та Росією, базових угод по ЧФ РФ[11]; загостренням проблем, пов'язаних з облаштуванням кримсько-татарського народу; загостренням відносин між окремими політичними силами в АРК; зростанням впливу кримінальних груп на політичну ситуацію на півострові.

1). Поступове відновлення вертикалі виконавчої влади в Криму.

В березні 1994р. було утворене Представництво Президента України в Республіці Крим[14], призначено Постійного представника Президента України в Криму В.Горбатова. Представництво отримало статус органу державної виконавчої влади та мало забезпечити «проведення в життя Конституції України і законів України з питань, що належать до відання Президента України як глави держави і глави виконавчої влади»[25].