Сторінка
3
Говорячи про правовий статус Автономної Республіки Крим, слід зазначити, що Крим, який до 1954 р. входив до складу РСФСР, мав у цій, тоді союзній республіці, обласний статус. З таким статусом він у 1954 р., враховуючи його географічне положення, а також повсякденні економічні й культурні зв'язки з Україною, був переданий (без будь-яких територіальних виключень) УРСР[15, 113]. Після проголошення Україною незалежності правовий статус Криму на підставі особливостей його історичного розвитку, національного складу населення, специфіки народного господарства та соціально-культурної орієнтації був підвищений: Крим став автономною республікою у складі України[15, 132].
На жаль, ще й нині деякі політичні угруповання ведуть організаційно-пропагандистську роботу, спрямовану на дестабілізацію політичної обстановки в Криму, що заважає прийняттю Конституції Автономної Республіки Крим, нормальному розвитку її господарства, діяльності системи державних органів республіки.
Розділ II. ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В АРК: ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ.
2.1. Перший етап: 1989-1994рр.
Цей період розвитку політичної ситуації в АРК характеризувався різким зростанням сепаратистських настроїв у Криму, виходом регіону з правового поля України, фактичною втратою Україною контролю за політичними процесами в автономії. Основні тенденції цього етапу розвитку політичної ситуації в Криму зводяться до наступного:
1). Активізація політичного життя.
Наприкінці 80-х років політичне життя на півострові різко активізувалося. Під впливом проголошеної перебудови створювалися політичні організації та партії[26]. Більшість новоутворених організацій декларували проросійську спрямованість або взагалі виступали за існування Криму як незалежної держави.
Організації проукраїнських політичних партій – Народного Руху України (НРУ), Української Республіканської партії (УРП), Організації українських націоналістів (ОУН) – в цьому регіоні були малочисельними і не справляли помітного впливу на ситуацію в Крим. Діяльність окремих організацій, зокрема, УНА-УНСО призводила до ескалації антиукраїнських настроїв у автономії[48].
2). Вихід Криму за межі правового поля України.
В цей же період у Криму різними політичними силами піднімалися питання про створення автономії, в т.ч. кримсько-татарської, створення незалежної Кримської демократичної республіки, входження Криму в якості окремого суб'єкту правовідносин до складу Радянського Союзу.
20 січня 1991р. на всекримському референдумі 93,26% виборців, які взяли участь у голосуванні, висловилися за відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки[26]. 12 лютого 1991р. Верховна Рада України затвердила це рішення, ухваливши Закон Української РСР «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки»[3]. Кримській обласній Раді народних депутатів тимчасово був наданий статус Верховної Ради Кримської РСР[26].
Таким чином, на території СРСР, а в подальшому України як унітарної держави, було створене специфічне державне утворення – автономія не за національною, а за територіальною ознакою, що в подальшому призвело до спроб виходу Криму зі складу України[18].
5-6 травня 1992р. Верховною Радою Криму були прийняті «Акт про державну самостійність Республіки Крим» та Конституція Республіки Крим. Цими актами Крим фактично проголосив себе як самостійне державне утворення, як суб'єкт міжнародних відносин і, по суті, вийшов за межі правового поля України[23, 205-207].
3). «Війна законів».
Після ухвалення вказаних актів між Києвом і Кримом розгорнулася справжня «війна законів». Протягом 1992-1995рр. центральними органами державної влади України було прийнято десятки законодавчих актів про скасування понад 40 актів законодавства Республіки Крим. Однак, на території Криму органи державної влади керувалися в своїй діяльності правовими актами, які були прийняті Верховною Радою Криму та Президентом автономії.
20 травня 1994р. Верховна Рада Криму проголосувала за відновлення дії Конституції Республіки Крим (в редакції від 6 травня 1992р.), якою проголошувався договірний принцип взаємовідносин між Кримом та Україною[18, 94].
Загалом, у цей період органи державної влади Республіки Крим формували правове поле власної діяльності, визначали свої функції та повноваження.
4).Поступова втрата контролю органами центральної влади України за подіями в Криму.
Київ практично не контролював події на півострові; розпорядження органів центральної державної влади ігнорувалися й не виконувалися. Українська влада в той час була настільки слабка, що не могла скасувати рішення про запровадження посади Президента Республіки Крим та проведення президентських виборів, що ще більше дестабілізувало політичну ситуацію[18, 105].
Вертикаль виконавчої влади була зруйнована, причому були порушені найбільш чутливі й важливі важелі управління державою. Українські правоохоронні органи та спецслужби, що розміщувалися в Криму, частково вийшли з підпорядкування центральних міністерств і відомств (Президент Республіки Крим Ю.Мєшков створив власну Службу безпеки і проголосив про підпорядкування йому місцевих українських правоохоронних структур)[19, 113]. Верховна Рада Криму перебрала на себе повноваження щодо призначення суддів на півострові, а Президент Республіки Крим - керівників державного телебачення. Були зроблені перші кроки до регіоналізації Збройних Сил України - призовники з Криму (без погодження з Міністерством оборони України) мали проходити строкову службу на території півострова.
5). Зростання сепаратистських, проросійських настроїв у Криму.
Дії кримської влади знаходили підтримку серед мешканців Криму. Сепаратистські проросійські настрої були зумовлені, в т.ч. економічними причинами. Кримська економіка була глибоко інтегрована в економіку Радянського Союзу. Головну причину катастрофічної соціально-економічної ситуації населення Криму вбачало в розриві господарчих зв'язків з Росією: таку думку, за даними соціологічних опитувань, поділяли 65% керівників кримських колгоспів і радгоспів, 75% керівників державних підприємств, 80% мешканців півострова[19, 121].
Навесні 1993р. лише 17,1% кримчан були готові дати позитивну відповідь на питання всеукраїнського референдуму (грудень 1991р.) про незалежність України. Проти висловилися 60,5%. Восени 1993р. ці показники становили 9,3% та 63,4%, відповідно[52].
Завантажити реферат