Сторінка
1

Особистість і політика

1. Людина в системі соціально-політичних відносин

Історію розвитку людства можна розглядати як діяльність людини, що має свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абстракція, котра служить для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку життєдіяльності людей і відрізняє їх від тваринного світу. інакше кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що на відміну від тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціальних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого.

Отже, сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві і здійснюваним у системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку [1].

Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить свій індивідуально неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість. Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому втілено всю багатющу сутність людини.

Це означає, що особистість — це одночасно суб’єкт і носій життєвих потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної діяльності.

Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.

Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореалізації особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера самовдосконалення, самостановлення особистості як суб’єкта соціальної діяльності.

Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю її потреб, реалізацію її інтересів. Визначальним чинником життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або опосередковано включається в політичне життя. Це має місце навіть тоді, коли особистість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка байдужість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й інтереси особистості.

Соціальні суб’єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як загальнонаціональні. Відтак партійно-політична боротьба за особистість, за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість, з одного боку, стає об’єктом політичного впливу соціальних сил, які намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є суб’єк­том політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.

Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання підносяться до рангу однієї з найважливіших політичних проблем, стають сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у житті суспільства.

Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може статися як така тільки в суспільстві. Історична практика переконливо свідчить, що вдосконалення людини, її самореалізація відбуваються в процесі залучення її до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому і нині не втратила актуальності теза Арістотеля про те, що людина є політична істота, якій природою призначено жити в суспільстві.

Взаємовідносини людини й суспільства цікавлять мислителів з тих пір, як виникло суспільство. Але й дотепер людство не запропонувало однозначної відповіді. Те, що людина залежить від суспільства, зрозуміло. Вона просто не може існувати без нього. Але чи має вона щось незалежне від суспільства? І чи існує зворотний вплив? І якщо існує, то якою мірою людина може змінювати суспільне життя?

Для з’ясування цього питання розглянемо три різні концепції, які були запропоновані Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.

Відносини індивіда й суспільства — одна з головних проблем теорії Е. Дюркгейма. Учений підкреслює, що соціальна реальність є автономною щодо індивідуальної реальності. Так, «індивідуальним фактам» він протиставляє «соціальні факти», «індивідуальним уявленням» — «колективні уявлення», «індивідуаль­ній свідомості» — «колективну свідомість» і т. п. Це безпосередньо пов’язано з тим, як соціолог розуміє сутність особистості. Для Дюркгейма вона є двоякою реальністю, в якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна та індивідуальна. Причому боротьба — головне в даному співіснуванні, соціальне та індивідуальне не доповнюють, а протистоять одне одному.

На думку вченого, соціальна реальність, «колективні уявлення», «колективна свідомість» повністю панують над усіма ознаками індивідуального, над усім, що є особистістю людини. Су- спільство в його інтерпретації стає незалежною, зовнішньою й примусовою силою стосовно індивіда. Воно є багатшою реальністю, ніж індивід, домінує над ним і створює його, будучи джерелом вищих цінностей.

Дюркгейм визнає, що суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів, але виникнувши, воно починає жити за своїми власними законами. І тепер уже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або можуть дуже поверхово, не міняючи суті соціальних фактів.