Сторінка
2

Особистість і політика

Дюркгейм, таким чином, віддає перевагу силі соціальної реальності як такій, що об’єктивно існує та визначає умови життя особистості. Сама ж особистість безпорадна щодо суспільства. Воно виступає як надіндивідуальне утворення, як те, що існує над усіма людьми, як особлива надособистісна реальна сила [2].

протилежну позицію з цього питання займає М. Вебер. На від­міну від Дюркгейма, Вебер убачав у ролі суб’єкта тільки окре­мих індивідів. він не заперечував існування й необхідності вив­чення таких соціальних утворень, як «держава», «акціонерне това­риство» тощо. Але з погляду М. Вебера, ці утворення — тільки вияви специфічних дій окремих людей, оскільки лише останні є зрозумілими для нас носіями дій, що мають смислову орієнтацію.

М. Вебер не виключає можливості використання в соціології понять «сім’я», «нація», «держава», але він радить не забувати, що ці форми колективізму не є реальними суб’єктами соціальних дій. Цим колективним соціальним формам не можна приписувати волі або мислення. Поняття «колективна воля» і «колективне життя» можна вживати тільки умовно, метафорично.

Соціальною дією можна вважати, за Вебером, тільки щось осмислене, спрямоване на досягнення детально обміркованої індивідом мети. Такий тип дій учений називав цілераціональним. Осмислені, цілеспрямовані дії і роблять індивіда суб’єктом соціальної дії. Цей процес і повинен цікавити соціолога. М. Вебер називав свою соціологію «тямущою», тобто такою, що «розуміє». Ясна річ, що таку науку може цікавити (на відміну від психології) лише осмислена поведінка особистості. Причому М. Вебер мав на увазі не вищий «сенс життя» і навіть не той об’єктивний «сенс», котрий кінець-кінцем можуть мати дії індивіда, а той сенс, що його сам індивід суб’єктивно вкладає у свої дії. Це відрізняє вчення М. Вебера від тих соціологічних теорій, які за вихідні соціальної реальності та суб’єктів соціальної дії беруть соціальні категорії: «класи», «суспільство», «держава» тощо. М. Вебер критикує «органічну соціологію», яка розглядає суспільство як умовний організм, де індивіди відіграють роль біологічних клітин.

Як бачимо, позиція М. Вебера є прямо протилежною поглядам Е. Дюркгейма. Для М. Вебера немає соціальної реальності, крім індивідів, усі суспільні утворення (існування яких він, безумовно, не заперечує) є лише процесом їхньої взаємодії. Він уважав, що клас або нація, держава або акціонерне товариство самі по собі не можуть діяти цілеспрямовано й осмислено, а тому й не можуть бути суб’єктами суспільного розвитку. Статус соціального суб’єк­та в соціології М. Вебера має тільки індивід [3].

Ще один варіант вирішення даної проблеми дав К. Маркс. У його розумінні суб’єктами суспільного розвитку є соціальні утворення кількох рівнів: людство, класи, нації, держава, сім’я та особа. Розвиток суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб’єктів. Але вони зовсім не рівнозначні, а сила їхнього впливу змінюється залежно від історичних обставин. У різні епохи один із них стає вирішальним, стає основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному суспільстві основним суб’єктом соціального життя була сім’я та утворення, що виникали на її основі (рід, плем’я). З появою класового суспільства суб’єктами суспільного розвитку, за Марксом, стають класи (різні в різні періоди), а рушійною силою — їх боротьба. Наступна зміна суб’єкта соціальної дії передбачалася Марксом після встановлення комуністичних відносин. У цей період людство має перейти від стихійного розвитку до свідомого, осмисленого створення суспільних відносин у всіх сферах життя. Маркс уважав, що саме тоді розпочнеться справжня історія людства і суб’єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче, звільнене від класової боротьби та інших стихійних виявів людське суспільство, що осмислило себе й сенс свого існування.

Але необхідно обов’язково мати на увазі, що в концепції Маркса всі суб’єкти діють у межах об’єктивних законів розвитку су- спільства. Вони не можуть ні змінити ці закони, ні скасувати їх. Їх суб’єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти вільно, прискорюючи суспільний розвиток, або заважає їм, гальмуючи історичний процес. Перевірити це твердження неможливо, оскільки історія не допускає експериментів (не можна повернути назад події і подивитись, як вони б розвивалися за іншого, наприклад, співвідношення класових сил).

Як же розв’язує ця теорія проблему, що нас цікавить: особа і суспільство? Ми бачимо, що особу тут визнано суб’єктом суспільного розвитку, щоправда, не висуваючи її на передній план і не розглядаючи як рушійну силу соціального прогресу. Згідно з концепцією К. Маркса особа — це не тільки суб’єкт, а й об’єкт суспільства. Розвиток індивіда зумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або опосередкованому спілкуванні, але його не можна відірвати від історії попередніх і сучасних йому індивідів.

Отже, життєдіяльність особи в концепції Маркса всебічно визначається суспільством через соціальні умови її існування, наслідки минулого розвитку, об’єктивні закони історії тощо. Але деякий простір для соціальної її дії все-таки залишається. Згідно з Марксом «історія» не є чимось таким, що користується людиною для досягнення своїх цілей, а є не що інше, як діяльність людини, котра домагається своїх цілей.