Сторінка
1

Харизматичний лідер – політична еліта – маси: український досвід взаємовідносин

Зміни в політичних системах, особливо кардинальні, зумовлені кризовим станом попередніх суспільно-політичних відносин, вимагають нової політичної еліти. Останні (2004 р.) президентські вибори в Україні та масове піднесення громадської активності, яке їх супроводжувало, засвідчили необхідність суттєвої модернізації всієї суспільної системи. Політична влада „де-факто” і „де-юре” перейшла до обраного народом харизматичного політичного лідера. Проте час, що розділяв вибори Президента України та парламентські вибори 2006 року, не приніс ні очікуваної структурно-організаційної оптимізації системи влади, ні вироблення чіткої та зрозумілої для більшості громадян національної стратегії, ні єдності політичної еліти, хоча б її „помаранчевого” крила.

Масове розчарування в політичній спроможності пропрезидентської еліти під час виборів до Верховної Ради України проявилося в електоральній підтримці Партії регіонів, що уособлювала „стару владу” й порядок, та радикально налаштованих, орієнтованих на месидж соціальної справедливості представників Блоку Ю. Тимошенко. Такого розподілу голосів електорату не очікували навіть фахівці – соціологи і політологи. Традиційно постфактум постало проблемне питання: „Чому?”, тоді як значно актуальнішим, з позиції загальної проблеми співвідношення „політика – суспільне життя”, має постати питання: „Яким чином?” Яким чином вибудувати систему державної влади, яка б, забезпечивши національну безпеку, одночасно відповідала б українській ментальності, гармонізувала суспільні відносини як за горизонталлю (між соціальними групами в різних підсистемах суспільства), так і за вертикаллю владних відносин?

Метою нашого дослідження є аналіз тріади „харизматичний лідер – політична еліта – маси” на грунті дискретного українського державотворчого процесу. Результати такого аналізу в подальшому можуть стати відправним пунктом побудови суспільно-політичної моделі, оптимальної для сучасної України.

Останні дослідження і публікації

Новизна проблеми полягає в тому, що, по-перше, як правило, аналізувалися дихотомії „лідер – еліта”, „лідер – маси”, „еліта — нація”, або ж проводилися монографічні дослідження, що зосереджували увагу на одній із сторін проблеми [1].

По-друге, ігнорування проблеми політологами пов’язане з браком серед „перефарбованої” колишньої патрійно-державної номенклатури, яка посіла владний Олімп після проголошення незалежності України [2], яскравих харизматичних особистостей, здатних відродити волю української нації до реалізації власних національних інтересів. Оскільки харизматичні лідери в житті нації з’являються, зазвичай, досить рідко [3], то й до проблеми ставилися зневажливо, а то й упереджено. Таке ставлення зумовлюється ще й тим, що саме поняття харизми визначити важко, бо сприймається вона на емоційно-чуттєвому рівні [4].

Водночас варто взяти до уваги, що існує три основні підходи до обгрунтування харизматичного авторитету еліти: ірраціональний (М. Вебер) [5], психологічний (Г. Ле Бон, С. Московічі) [6], культурологічний (Е. Шилз, С. Айзенштадт) [7]. Усі вони певною мірою зачіпають і зворотний бік проблеми – феномен масової свідомості, сприйняття харизми масами.

Виклад основного матеріалу

У зв’язку з тим, що однозначного тлумачення понять, покладених в основу дослідження, не існує, то розпочнемо аналіз із їх визначення та встановлення найзагальніших залежностей.

У будь-якій соціальній спільноті діють закони самозбереження і відтворення соціальної структури, функціонують відповідні механізми, які забезпечують процеси консолідації й управління. У політичних, релігійних та етно-національних спільнотах ці процеси забезпечуються механізмом просування в еліту та інститутом лідерства. Лідером (від англ. leader – ведучий, керівник) визнається член організації чи групи, який користується авторитетом та підтримкою більшості.

Лідер у політичній системі суспільства – це керівник держави, політичної партії, громадської організації чи громадсько-політичного руху. Широта означеного поняття вимагає обмежити наше дослідження вертикаллю державно-владних відносин.

М. Вебер, який ставився до політики як до покликання, здійснив типологію політичних лідерів за типом авторитету: харизматичний, традиційний та раціонально-легальний. Раціонально-легальне лідерство базується на раціональному виборі, традиційне – на вірі в законність традиції, звичаю. В основі харизматичного лідерства лежить унікальна здатність окремих людей притягувати до себе інших, викликати захоплення й зачарування. Цю властивість М. Вебер називає харизмою – милістю Божою. І не так важливо, наскільки „об’єктивно” можна визначити відповідну властивість з етичної, естетичної чи якоїсь іншої позиції. Важливим є ірраціональний аспект: як харизматичність фактично оцінюється тими, хто опинився в її полоні, „прихильниками” [8]. Отже, позиції політичного лідера значною мірою детерміновані способом легітимації, обсягом і характером владного впливу. Динаміка відносин між політичним лідером і членами відповідної спільноти формує процес політичного лідерства.

Політичне лідерство – це „процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав” [9]. Таке трактування політичного лідерства, по-перше, вказує на взаємозалежний характер відносин між політичними лідерами й підлеглими, що в демократичному суспільстві закономірно зумовлює контроль знизу за здійсненням владного впливу та можливість заміни політичного лідера відповідно до встановленої процедури.

По-друге, авторитетні люди, наділені владними повноваженнями легітимним шляхом, визнаються політичними лідерами, що фактично призводить до їх ототожнення з правлячою елітою. Однак, на нашу думку, поняття правлячої еліти ширше за своїм змістом.

По-третє, акцентується увага на добровільному прийнятті широкими масами владно-підлеглої форми відносин. А це означає, що громадська думка, реалізована через формальне волевиявлення, опосередковано визнає і схвалює ідею соціальної нерівності, право владної меншості на панування. У визнанні владних відносин, отже, прихована внутрішня суперечність, яка призводить до постійної боротьби за владу з невіддільною від неї циркуляцією політичних еліт.

Тепер повернемося до висловленого нами зауваження щодо безпідставності ототожнення кола політичних лідерів і правлячої еліти. „Вважається можливим у будь-якій політичній системі, – зазначає Б. Кухта, – вирізнити певні кола влади, критерієм входження до яких є рівень участі в реалізації влади, насамперед у прийнятті політичних рішень. У зв’язку з цим політична еліта – це те коло громадян певної політичної системи, які беруть безпосередню участь у прийнятті рішень” [10]. Ф. Рудич розширює тлумачення терміна: політична еліта (від франц. elite – найкраще, добірне, вибране) – „це носії політико-управлінських здатностей”, які використовують державну владу чи здійснюють вплив на неї завдяки відповідним психологічним, соціальним та політичним особливостям” [11]. Поняття політичної еліти досить широке, об’єднує еліти різних політичних систем – держави, політичних партій, громадських організацій та громадсько-політичних рухів, залучених до управлінських процесів на різних рівнях.