Сторінка
2

Харизматичний лідер – політична еліта – маси: український досвід взаємовідносин

Поняття правлячої (державно-владної) еліти значно вужче за змістом, однак не може зводитися до кола політичних лідерів. Погоджуємося з Ф. Рудичем, який виокремлює в сучасній Україні три групи політичних лідерів. До першої належать відомі політичні діячі, які „обіймали чи обіймають високі державні посади; другу утворюють політичні лідери політичних партій і рухів, профспілок, громадсько-політичних об’єднань; третю групу складають представники регіональних політичних угруповань” [12]. Запропоновану класифікацію доцільно доповнити відношенням політичних лідерів до державної влади й виокремити лідерів правлячих та опозиційних. Останні не входять до кола правлячої еліти. Окрім того, як слушно зауважує Б. Кухта, до еліти влади „входять безпосередньо члени всіх гілок влади, насамперед працівники виконавчих силових міністерств, оскільки саме вони безпосередньо реалізують владу, здійснюють принципи примусу, захисту й утримання панівного політичного режиму” [13].

Отже, правляча еліта структурно включає в себе обмежене державно-владними повноваженнями коло політичних лідерів, визнаних легітимним шляхом у ліберально-демократичних політичних режимах (або вождів чи керівників у режимах авторитарно-тоталітарних), а також державно-політичний істеблішмент (від англ. establishment – штат установи), тобто „коло політично-урядової еліти”.

І, нарешті, оскільки дихотомія „політична еліта – маси” є центральною для аналізу владно-організаційних відносин, визначимося з поняттям мас. В історії суспільно-політичної думки не раз робилися спроби розмежувати поняття маси, натовпу, народу [14]. Подібні спроби позначені не тільки певним рівнем розвитку суспільства та наукового апарату, що розширював пізнавальні можливості людини; помітною була також національна специфіка в підходах до їх витрактування.

Враховуючи грунтовність аналізу, проведеного М. Хевеші, погодимося з висновком, що до другої половини ХІХ століття ці поняття вживалися як синоніми. Водночас дослідниця зауважує, що натовп – це тимчасове, випадкове зібрання людей, якими керують пристрасті. Коли ж йдеться про організовані, проте розсіяні в просторі великі спільноти людей, доцільніше вживати термін „маси”. Народ, на відміну від натовпу, – „стійке історичне утворення, що має власну культуру, традиції, вдачу й норми, свій менталітет… Народ завжди чисельніший за народні маси. Відомо, наприклад, що народ ніколи не приходить у повному складі до виборчих урн. Якими б чисельними не були мітинги, демонстрації, вони ніколи не охоплюють увесь народ” [15].

Перебіг державотворчого процесу в Україні зумовлює специфіку сучасного розуміння українського народу як національної спільноти, територіально об’єднаної державними кордонами [16]. Народні маси – це більшість представників народу, рух яких із стану потенції перетворюється на реальність за наявності усвідомлених колективних інтересів та єдності почуттів, заснованих на ментальних особливостях.

Визначившись з основними поняттями, перейдемо до аналізу специфіки політичних відносин у системі „харизматичний лідер – політична еліта – народні маси”, що мали місце в процесі становлення державної влади в Україні.

Сучасний державотворчий процес невідворотно повертає нас до історичних часів гетьманату Б. Хмельницького, коли вперше сформувалася аналогічна тріадична система. Підстав для цього кілька. По-перше, за даними всеукраїнського опитування, проведеного 2002 року „Українським демократичним колом” на замовлення Інституту політики, найвидатнішим політичним діячем за всю історію України громадська думка визнала Б. Хмельницького [17]. Українські історики, спираючись на наявну документальну базу, характеризують великого гетьмана як харизматичну особистість [18]. По-друге, соціологічна служба Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова 2004 року провела дослідження громадської думки, результати якого засвідчили, що українські виборці напередодні президентських виборів в Україні найчастіше порівнювали тодішнього лідера блоку „Наша Україна” В. Ющенка з історичною постаттю Б. Хмельницького [19]. Психологи й політологи неодноразово відзначали харизматичність кандидата в Президенти України від опозиції [20]. Третє, експерти відзначають втрату частки харизматичності Президента України В. Ющенка. Аналогічна трансформація відбувалася з харизмою гетьмана Б. Хмельницького.

Спершу звернемо увагу на особливості харизматичного зв’язку між гетьманом та підвладними. Для того, щоб харизма була сприйнята масами, лідер має володіти особливою проникливістю, заснованою на спостережливості та знанні особливостей національного характеру, вміти співпереживати, цінувати колективні святині. Поряд з цим, відштовхуючись від нагальних індивідуальних потреб та інтересів, він проголошує спільну мету, віддалену в часі, проте омріяну, яку важко реалізувати кожному самотужки. Мета боротьби, визначена гетьманом, змінювалася в ході Національно-визвольної революції. Одночасно зі зростанням успіхів козацько-селянського війська та розширенням меж народної підтримки, відкривалися нові горизонти: від повернення козацьких вольностей до розбудови держави.

Наголосимо також на способах, якими підтримувався зв’язок з народними масами. У наукових колах домінує думка про можливість встановлення харизматичного панування лише шляхом безпосереднього впливу лідера на маси [21]. При цьому заперечуються будь-які прояви легкодухості та м’якотілості з боку політичного лідера. Б. Хмельницький умів триматися перед масою, хоч і розумів загрозу, яку вона в собі приховує. Водночас він активно використовував звернення до козаків і селян через універсали та листи. З часом для формування позитивної громадської думки було створено потужну систему опосередкованого впливу, яка включала в себе, окрім розробки нової титулатури гетьмана, цілком ймовірно, ще й віршовану творчість гетьманської канцелярії та пропаганду її результатів через співців-бандуристів [22]. Таким чином вдалося поєднати особистий природний дар Б. Хмельницького з умілим використанням засобів впливу на народні маси. Тільки наприкінці ХХ століття С. Московічі дійшов висновку, що харизма може зникнути, якщо її не підтримувати. Харизматичний авторитет потребує постійного підтвердження успішною дією, громадською думкою, зрештою, вмілим використанням засобів навіювання [23].