Сторінка
1

Політична думка ХХ століття

Вступ

Зростання ролі політики, її вплив на економіку, ідеологію, культуру – характерне явище ХХ ст. Об’єктивно це пояснюється розвитком індустріального суспільства, демократизацією громадського життя, ускладненням суспільних структур, посиленням політичної активної активності народу тощо. Це століття докорінних змін у світі, століття революцій, світових війн, розвитку демократії на Заході й її становлення на Півдні, Півночі, Сході. Процеси політичних перетворень визвали до життя нові теорії про політику які сформувалися на науковій базі, утвореної попередниками. В той же час в сучасних концепціях користуються ідеї, моделі, правила політичної ери, що притаманні людству на рубежі ХХ – ХХІ ст. У зв’язку з цим вже на початку ХХ ст. збільшується кількість дослідницьких робіт у галузі політики, оформлюється політологія як самостійна наука.

Мета лекції – з’ясувати генезу сучасної політології, основні її напрямки дослідження та нові тенденції, ознайомитися з теоріями видатних фахівців ХХ ст., розробки яких становлять теоретичні й методологічні основи багатьох цікавих, аргументованих, адекватних реальності досліджень у царині політичної науки.

Завдяки вивченню досягнень різних політологічних шкіл студент підготується до поглибленого вивчення спеціальної літератури з окремих аспектів політології, вільного пошуку власної думки для самостійного розв’язання суспільних проблем сьогодення з урахуванням знахідок світової політичної думки.

План лекції

Генеза політичних ідей на початку-наприкінці ХХ ст.

Основні напрямки досліджень національних політологічних шкіл.

Політологія посткомуністичних суспільств.

1 ГЕНЕЗА ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ НА ПОЧАТКУ – НАПРИКІНЦІ ХХ ст.

При розгляданні першого питання лекції – слід зрозуміти, що на початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона пов’язана з оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової інформації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування /підпорядкування у суспільстві. Тому вже наприкінці ХIХ ст. існуючі класичні політичні теорії стають неефективними.

Усупереч критичному осмисленню реалії індустріально-ринкової цивілізації К.Марксом, більш виправданою в історичній перспективі виявилася парадигма лібералізму А. Токвіля. Саме соціальний консенсус, а не конфлікт став основою капіталістичного розвитку у ХХ ст. А мислителі, які по-новому подивилися на політику й перейшли від аналізу формальної структури влади до досліджень її реальної організації, значною мірою визначили загальний напрямок політичних досліджень у ХХ ст.

Генеза політичних ідей цього періоду характеризується тими проблемами, що були поставлені політичною наукою в різні періоди століття і є предметом обговорення та подальшого дослідження в сучасних умовах політичного життя.

Теорія еліт. Її засновниками були італійські політологи Гаетано Моска (1856 – 1941) і Вільфредо Парето (1848 – 1923), які поставили собі за мету показати яким чином і хто насправді керує суспільством.

Провідна ідея Г. Моски передбачала створення владного класу, диференціацію владних функцій, згідно з якою влада перебувала й повинна перебувати в руках меншості – еліти, тобто класу, який править, виконує свої політичні функції, монополізує владу, дістає вигоди із своєї влади. На думку Г.Моски, скрізь виникають два класи – правлячий клас і підпорядкований клас. Другим, численнішим класом, керує перший. Він його також контролює. Проте таке становище підпорядкованого класу не є перешкодою для поступового проникнення кращих представників мас в еліту.

В.Парето визначив еліту як клас, що складається з людей найбільш продуктивних і здібних у царинах своєї діяльності. Еліту як головний клас він поділяє на правлячу і не правлячу. Правляча еліта включає тих, хто безпосередньо бере участь у правлінні. Не правляча еліта – це інтелектуали, ідеологи, бізнесмени, політики тощо. Серед еліт має місце розмежування на “левів”, які використовують силу, та “лисиць” – експертів з обдурення й спекуляції. Тому для збереження соціальної рівноваги потрібна циркуляція еліт. Учений наголошував на принциповій важливості зміни одного різновиду еліт іншими, на необхідності її якісно-оціночних характеристик. Тим самим він зробив крок у бік ціннісної інтерпретації еліт.

Функціонування демократії, на думку італійських учених, є неможливим без координації та організації її з боку організованої меншості, інакше вона міф, який немає нічого спільного з реальною політичною дійсністю.

Таким чином, Г.Москою і В.Парето були поставлені актуальні проблеми структури політичної влади й звернена увага на груповий характер реалізації будь-якої тези про те, що функціонування демократії є неможливим без організації та координації її розвитку з боку еліти. Це стало наскрізною темою політичної думки ХХ століття. Більш детальніше можна познайомитися з теоріями еліт при вивченні теми курсу “Політичне лідерство та політичні еліти”.

Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (1864 – 1920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачення панування як влади , що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три головних типи легітимного (суспільно визнаного панування).

Перший тип – традиційне панування, що ґрунтується на переконливості у святості традицій, законності репрезентованих ними органів, на пануванні авторитету володаря. Другий тип – раціонально-правове або легальне панування – визначає підкорення не особі, а визначеним у суспільстві законам. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат (раціональна бюрократія). Третій тип легітимного панування – харизматичне панування, яке передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості лідера. Структура панування подана так: 1. панівна меншість – еліта; 2. апарат управління – функціонери; 3. підпорядковані пануванню маси.

Веберевське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим, учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади. Демократична система, на його думку, може бути легітимізованою через комбінацію кількох систем відносин панування/підкорення: