Сторінка
4

Політична думка ХХ століття

Третій блок німецької політичної науки складають глобальні політико-соціологічні теорії: ”радикального функціоналізму” Н.Лумана, “активізованої громадськості” Ю.Хабермаса, “теорія конфлікту” Р.Дарендорфа, які торкаються проблем демократії й суспільства у цілому.

Досить сильні політологічні школи склалися в Канаді, Бельгії, Голландії, Данії, Австралії. Ще у 1970 р. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Скандинавська асоціація політичних наук об’єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії.

Політична думка в Україні ХХ ст. Особливості української політичної думки початку ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали спадково-майнові ознаки, руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХХ ст. не був суспільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємозалежних напрямків.

Народницько-демократичну традицію України, яку започаткували Кирило-Мефодіївське товариство (1846 р.), В.Антонович, М.Драгоманов, в міжвоєнний час (1878 – 1929), С.Шелухін (1864 – 1939) та ін., підкреслюючи на необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

Позиції демократичного народництва політично ослабли у 20 – 30-х рр. ХХ ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів – інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії., усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у національно-демократичній революції 1917 – 1920 рр.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У 30 – 50-х рр. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 – 1951) та І.Багряний (1906 – 1963). В.Винниченко (основна праця – “Конкордизм”) виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції, висунутої на Заході в 50 – 60-х рр. І.Багряний умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму, фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на поширення демократії, через дезінтеграцію СРСР.

Ліберальні традиції, започатковані в Україні М.Драгомановим (1841 – 1895), у 70 – 80-х рр. ХХ ст., були сприйняті українським дисидентським підпіллям і знайшли вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості. А вже в першій половині 90-х рр. ХХ ст. носіями ліберального світогляду стали майже 10 політичних партій (ЛПУ, АДПУ, НДП та ін.).

Консервативні традиції наукової думки знайшли відображення в позиціях таких відомих мислителів України, як В.Липинський (1882 – 1932), С.Томашівський (1875 – 1930), В.Кучабський (1895 – 1945). Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об’єднували такі ідеї: визнання провідної ролі держави в суспільно-політичному житті, критичне ставлення до націоналізму та російського більшовизму, визнання керівної ролі політичної еліти у державотворчому процесі.

Націонал-комуністичні ідеї, що були особливо поширені на початку ХХ ст. (М.Хвильовий (1893 – 1933), О.Шумський (1890 – 1946)) набули “другого дихання” в Україні в 60-ті роки ХХ ст. (І.Дзюба, Л.Плющ, М.Руденко та ін.). Проте, хоча вони і мали місце у науковій думці України, на практиці виявилися утопічними й нежиттєздатними.

Як модернізований напрям політичної думки України у ХХ ст. став інтегральний націоналізм, виникнення якого пов’язують з ім’ям М.Міхновського (1873 – 1924). Досягнення повної незалежності України, “Україна для українців” мислитель вважав метою – максимумом. Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічних конструкціях Д.Донцова (1883 – 1973), М.Сціборського (1897 – 1941), С.Бандери (1906 – 1959), Я.Стецько (1912 – 1986). У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20 – 30-ті рр. ) їх ідеї набули величезної популярності, а після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччині, поразки УПА в боротьбі проти СРСР швидко втрачали соціальну базу.

Націонал-демократичні ідеї в Україні знайшли наукове обґрунтування в працях С.Дністрянського (1870 – 1936), С.Рудницького (1877 – 1937), В.Старосольського (1878 – 1942), О.Ейхельмана (1854 – 1943). Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади: обґрунтування права українського народу на самовизначення, домінування суверенності нації над суверенністю держави, ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації. Можна вважати спадкоємцями цих ідей представників сучасних правоцентристських партій України (Народний рух України та деякі інші).

Отже, українська політична думка ХХ ст. представлена різними напрямами, мала за мету обґрунтування наукової концепції української державності, національної свідомості, політичної орієнтації українського народу. Її аналіз свідчить про те, що представники різних позицій зробили значний внесок в розробку української і світової політичної науки.