Сторінка
1

Політичний режим: поняття і типологія. Політичний режим в Україні: реальність і перспективи

План 1. Поняття і типологія політичних режимів. 2. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного режиму. 3. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи. І. Поняття і типологія політичних режимів. Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонуютьрізноманітний асортимент рецептів подолання існуючого становища. За такихобставин вкрай важливо знати відомі світовій громадськості теоретичніпідходи, шо дозволить розібратися в найскладніших соціальних змінах. Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії,еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовійнауці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл інапрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цьогопоняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають відсвітових розробок. Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентівздійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показникомтого, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їхвзаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичногорежиму. Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, якізберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низкуважливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичногозмісту режиму. Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччямінституційного тероризму. Великі злочини нашого часу, продовжує автор книги"Політичні ідеї XX сторіччя" (1991 р.), стали можливими через ігноруваннястатусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користьсистеми. У наведеному судженні закладена одна з фундаментальниххарактеристик політичного режиму, з якої й почнемо його розгляд. Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - цеправа та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури,поведінки, свідомості, менталітету. Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т.Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В. Р. Міра-бо, Ч. Беккарія, Д. Юм,Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу"свобода, життя, власність", яку використали у багатьох ранньобуржуазнихконституціях і яка стала "ключем" до відкриття більш диференційованогозмісту "прав людини і громадянина". Англійська Велика хартія вольностей,Білль про права, Декларація прав людини і громадянина, Загальна деклараціяправ людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримкуміжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна. Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв'язані з рівнемрозвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичноговолодарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державоюобов'язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичнежиття людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля.Принцип рівності перед законом - головний принцип права. Його ж суттю єправа людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характервзаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалюванняв ньому закону або виконавчої практики; про правосвідомість; правову культуру або правовий нігілізм. Усе церазом є індикатором ставлення владних структур до права, яке є атрибутомдержави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову або неправову. Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі єпріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав,зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує абообмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви,форми, масштаби тощо). Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізіполітичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичноїкультури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С.Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночніорієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи,ЇЇ функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичноїкультури переважно пов'язували з явищами ідеологічного порядку. Не вартоаналізувати переваги або недоліки цих підходів. Важливо, що політичнакультура - ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, воназнаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, аотже, і в ідеологічних формах. Таким чином, тип політичної культуривизначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний);типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада -благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів(активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології(комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі("ідеологічний тероризм" або прагматизм). Комплексне вивчення зазначенихчинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної,тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичногорежиму. Отже, змістова сутність політичної культури, яка належить до першогокомпонента поняття "політичний режим", дає можливість переконатися урізнобічності, інтегральності останнього й відповідно до його складовихвизначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний,комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якогополітичні рішення підпорядковані ідеологічним установкам, відхід абовикривлення яких - привід для репресій та переслідувань), прагматичний,конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний таірраціональний тощо. Другий компонент змісту поняття "політичний режим" також має кількавимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвиткусуспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державноївлади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи,політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви. Проблема рівнів та якості соціально-економічного розвитку має багатоаспектів і концептуальних інтерпретацій. Як приклад, розглянемо відомеузагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоув книзі "Стадії економічного зростання". В цій книзі сформульована теоріяп'яти універсальних стадій економічного розвитку, обов'язкових для всіхкраїн, хоча в кожній країні вони мають свою специфіку. Перша стадія -традиційне суспільство з примітивною технологією, переважаннямземлеробства, значущою роллю сімейних, кланових зв'язків. Друга стадія -перехідне суспільство, в якому створюються передумови для піднесення,виникає нова еліта, загострюється націоналізм, що є реакцією на вплив більшрозвинених країн і стає рушійною силою змін. Третя стадія - злет, у процесіякого зростає частка національного доходу, яку спрямовують на інвестуванняй накопичення, одержані прибутки знову використовуються як капітал, швидкорозвиваються нові галузі виробництва, міста. Ця стадія є початкоміндустріалізації. Четверта стадія - зрілість, коли формуєтьсябагатогалузева структура економіки, з'являються електротехнічна,автомобільна, хімічна промисловість. П'ята стадія - суспільство споживання,яке характеризується: а) зміною структури економіки на користь сфери послугі виробництва технічно складних споживчих товарів тривалого використання;б) перерозподілом структури робочої сили за рахунок збільшення в ній часткизайнятих в установах, конторах та кваліфікованих працівників на фабриках ізаводах; в) зростанням надходження матеріальних, трудових, фінансовихресурсів на потреби соціального страхування й забезпечення. Отже, існують слабко-, середньо- та високорозвинені рівні соціально-економічного розвитку, а відповідно - й аналогічні політичні режими. Людська спільнота, яка перебуває на тій стадії суспільного розвитку,де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосередньоговтручання й довільної регламентації їхньої діяльності з боку державноївлади, являє собою громадянське суспільство. Громадянське суспільствопройшло такі історичні форми становлення: а) античний поліс, який єісторичним прообразом і генотипом західної цивілізації; б) середньовічневільне місто-комуна та середньовічний цех - корпоративна форма суспільнихвідносин; в) громадянське суспільство індустріальної доби - станова форма;г) громадянське співтовариство низки етнорегіональних суспільств - загальнаформа. Сформоване громадянське суспільство, яке пройшло стадію становлення,характеризують наявність різноманітних громадських об'єднань та організаційгромадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані державоюзасоби масової інформації тощо. Все це розширює уявлення про політичнийрежим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є йогоіндикатором. Однією з найважливіших рис громадянського суспільства є його відкритийхарактер. Австро-англійський філософ Карл Поплер визначив характеристикувідкритого суспільства, яка багато в чому застосовна до політичного режиму.Він виділив такі його параметри: можливість здійснення особистістю вільноговибору будь-яких форм дій; сприйнятливість суспільства до критики;незалежність індивідів від ідеологічних догм; панування в суспільствіпринципів свободи й правової рівності; цілковита залежність суспільства відсоціальне важливих рішень своїх членів тощо. Це зумовлює особливу атмосферувідкритого суспільства, якій притаманні: змагальність і співіснуваннянайбільш значущих соціально-філософських теорій, принципів, ідей,орієнтацій (наприклад, лібералізму, соціал-демократії, консерватизму);наявність різних суспільно-політичних сил, сукупна діяльність яких створюєрізноманітність шляхів і можливих напрямів розвитку суспільства;домінування якщо не терпимості, то принаймні толерантності, що дозволяєзберігати соціальний і громадянський мир, удосконалювати суспільство. Змістово взаємозв'язана з теоретичними поглядами К. Поплера концепціявідкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса.Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнароднийпорядок з прозорими міждержавними кордонами й свободою всеосяжнихтранснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв'язків (якприклад наводиться сучасне Європейське співтовариство); це єдиний культурно-політичний організм з притаманними йому інтегративними цілями, вибір якихзалежить від суспільне значущих потреб. Відкритому суспільству й відкритому політичному режиму протистоятьзакрите суспільство й закритий політичний режим. Поділ політичних режимівна такі, що мають "відкриту" та "закриту" владу запропонував французькийполітолог Ж. Бюрдо. Закрите суспільство, чимало рис якого відповідають критеріямполітичного режиму, на думку К. Поплера та австрійського економіста йполітолога Ф. А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворюєдоісторичні форми "тотальної солідарності", воно приречене на застій тавнутрішнє духовне й фізичне виродження. Закрите суспільство - це стансоціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючиїхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами.Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствахвважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність,абсолютне підпорядкування його членів верховній владі. Відкритий і закритий режими відрізняють відповідно стан політичногоплюралізму (як суперництво різних груп, організацій за владу, вплив на неї)та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції,відмінність ролі у них засобів масової інформації, армії, поліції. Кожнийзазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму.Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органівбезпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим,громадянським, поліцейським та ін. Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формуванняорганів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чивільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципуподілу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютнамонархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентськареспубліка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Щеодним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад,олігархія - режим спільного правління певної групи, монократія - режимособистої влади). Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагаєтьсявикликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності таобгрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичнихрежимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створеннямемоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотноюроботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимностірежиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режимнапівколоніальний, суверенний тощо). Багатовимірність як першого, так і другого змістових компонентівполітичного режиму переконує в можливості найнесподіванішого поєднання йоговимірів, наприклад відкритого режиму з режимом поділу влади,плюралістичного режиму з маріонетковим режимом. Отже, другий компонентвизначає таке можливе розрізнення політичних режимів: відкритий тазакритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний,демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія,колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо. Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійсненняполітичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних іполітичних конфліктів. Починаючи з XIX ст. ідея конфліктності суспільного,політичного життя отримала наукове визнання й розвиток. Причому чималозахідних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому грунтується натворах К. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед якихнайбільш відомі конфліктний функціоналізм (Г. Зіммель, Л. Козер),діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія(Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людськогосуспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільшяскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключовімоделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна ісоціалістична (класова) з відповідними способами врегулювання. Останнітакож є різноманітні й зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційнихта консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д.Шарп у книзі "Політика ненасильницьких дій" описує майже дві сотні методівненасильницького розв'язання політичних проблем, поділивши ці методи на трикласи: методи ненасильницького протесту й переконання, методи відмови відсоціального, економічного й політичного співробітництва, методиненасильницького втручання. Способи розв'язання політичних, соціальнихконфліктів - також індикатори політичних режимів. У взаємозв'язку з цимипоказниками розрізняють ліберальні, авторитарні й терористичні режими. Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів,кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові.Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичноївлади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких групгромадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточнихпотреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості йдосягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політичнасистема. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний знею загалом і з усіма її складовими. Розрізняють чотири головних елементи політичної системи: 1) політичнівідносини - відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації,панування, консенсусу; 2) політичні інституції - держава, партії,громадські організації; 3) політичні норми - юридичні норми, нормиполітичних партій, політизовані норми громадських організацій; 4) політичніідеї, теорії, політична культура - стандарти політичної поведінки,політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія,політична ідеологія. Політична система, отже, також є багатовимірною, алевзаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобтойого внутрішній устрій. Розібратися в цьому механізмі слід на семінарськомузанятті. Тут важливо підкреслити змістовну близькість понять "політичнасистема" та "політичний режим", яка полягає в тому, що останній відображаєфункціонування механізму політичної системи. Тому політичні режимивідрізняються один від одного передусім своєю політичною системою (їїструктурою, пріоритетами, методами дії тощо). ІІ. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного підходу. Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режимупереважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичномурежиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такоюполітичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальнимчинником способу організації вищої влади, форми державного, партійногоустрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглерапро політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні єжиття, а життя є політичний режим. Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим,можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідаєтенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний.Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними урізних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія даєможливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають укожному із зазначених типів політичних режимів. Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, якавторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовнимпідпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб'єкта,централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові,примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-якихконфліктів, а отже, й необхідність їх розв'язання. Цей режим неправовий щей тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує надзаконодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольноюнезалежно від того, йдеться у цьому разі про владу однієї особи (наприклад,монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії або армії). Західнідослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режимуобмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але панувати вполітичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені тількиполітичні сили й засоби масової інформації, лояльні щодо влади.Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму,критика на адресу можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддямавторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований їїохороні, а не захисту істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, щоу різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гасловоїаргументації: в ім'я розв'язання назрілих суспільних проблем, згуртуваннянароду, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів. Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохичи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників тапріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIXст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво вираженуультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччяпереважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XXсторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичногохарактеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітністьавторитаризму. Найвідомішими його формами є такі: . військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово- диктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою, ділячи виконавчу владу з правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія, Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є однією з політичних інституцій і не підмінює інших, має місце політична діяльність, режим стартує в результаті активізації партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) і позначений недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці - привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, які за доби імперії були значною політичною силою, що брала участь у двірських переворотах) - режим, що базується на насиллі найманих військ; . монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Саудівська Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і діє, але його роль є мінімальною, такою, що не заірохує самодержавному режиму (наприклад, Кувейт); . теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів; . персоніфікований режим, репрезентований: а) персональною тиранією, в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад, режим Аміна в Уганді); б) матримоніальною тиранією, де влада впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим Стресснера у Парагваї); . однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер, оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість суб'єктів, що беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і відсіювання претендентів здійснюють спочатку в рамках "партії влади", а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи "новий" суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер, коли в політичний світ впроваджують сімейно-родинні, кланові, етнічні, конфесійні та інші взаємозв'язки, на грунті чого формується "партія патрона", котрий стає для мас уособленням режиму й життєстверджувальним гарантом; . конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно- патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в руках однієї людини або в одному органі влади. Найбільш теоретично й практично складна класифікація тоталітаризму.Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм - це принципово різніполітичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх відмінностей.Інша точка зору ототожнює тоталітаризм і авторитаризм. Існують і тлумаченнятоталітаризму як однієї з форм авторитарного режиму. Так, колишнійамериканський представник в ООН Джин Кірклатрік до тоталітарних режиміввіднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх виключно негативно, а доавторитарних - різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи до нихпевну прихильність. Джордж Сорос написав, що він має певні сумніви стосовноцього розмежування, оскільки його критерієм було розрізнення між друзями таворогами Америки. Термін "тоталітарний" походить від лат. Total - цілісність, ціле.Поняття "тоталітаризм" з'явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст.з праць Джованні Дженгіле - ідеолога фашистської Італії. Відтоді це поняттявикористовують у таких трьох аспектах: 1) емоційно-оціночному - своєнегативне забарвлення термін дістав у 20-гі роки, коли були репресованіопозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжногодержавного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термінсприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму; 2) політико-ідеологічному - до політичного лексикону термін увів в 1925 р. БенітоМуссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; післядругої світової війни його використовували деякі політичні діячі дляобгрунтування свого політичного курсу; 3) науковому - дослідження почалисяще у 20 - ЗО-гі роки, але особливо активізуються в середині сторіччя;авторами класичних праць з аналізу тоталітаризму є К. Поплер, Т. Адорно, К.Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін. Наприклад, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк простежив генетичнийзв'язок тоталітаризму із соціалістичним ученням, X. Арендт досліджувалаознаки тоталітаризму, К. Фрідріх і 3. Бжезінський ввели у вжиток термін"тоталітарний синдром". Було виокремлено шість пунктів цього синдрому. Цеофіційна ідеологія, яка повністю заперечує старий суспільний порядок іспрямована на мобілізацію громадян в ім'я побудови нового суспільства;єдина масова партія з диктатором на чолі; терористичний контроль не тількинад "ворогами" режиму, але й над усіма громадянами, яких підозрюють унелояльності; партійний контроль над усіма засобами масової комунікації;такий самий контроль над збройними силами; централізоване бюрократичнеуправління всіма галузями економіки. З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, якіособливо загострюються при віднесенні певних реальних режимів дототалітарних. У 30-ті роки тоталітарними державами вважали передусім Італіюй Німеччину, пізніше до них додали СРСР, хоча нині деякі автори вважаютьтаким "зразково-показовим" тоталітарним режимом лише тільки СРСР. Утім,масштаби практичного втілення тоталітарних намірів, насильницьких спроб"виправити" людську натуру й "ощасливити" людей, перетворивши неправеднізасоби на самоціль, справді відрізняють колишній Радянський Союз від іншихдержав, що розробляли тоталітарні проекти. Однак цих диктатур уже немає.Замислимося: чи означає це, що тоталітаризм - історично обмежене явище абощо якісь країни по смерті Сталіна зберегли свою відповідність більшості іззазначених шести пунктів тоталітарного синдрому? Й як позначити режимиСаддама Хусейна в Іраку, червоних кхмерів у Кампучії тощо? Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів - складне завдання. Теоріятоталітаризму багато чого спрощує й залишає поза увагою. Не виключено, щонаука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні режимитакого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро,який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснутидитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагаліозначало б істотно збіднити політичну науку. Поняття "тоталітаризм" цілком придатне для характеристики певнихполітичних режимів XX ст., або зрозумілих як авторитарні, або відмінних відпоняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії й практикибільш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано урокамиК. Манхейма й який полягає в неможливості переродження авторитарності самоїпо собі на демократію. Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки,агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури,моралі -чи це не плоди поверхової захопленості демократією? Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античнійГреції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравішіпредставники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, - Платон іАрістотель, їхні політичні концепції базувалися на протиставленні"правильних" та "викривлених" форм державного устрою та влади."Правильними" формами, наприклад, Платон вважав аристократію (правліннякращих) та монархію (одновладдя), а "викривленими" - тимократію (правліннягірших і корисливих), олігархію (правління сильних і заможних), тиранію(одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), атакож і демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє й знищує однісили й ділить владу з силами, які залишаються). У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії.Проте республіканська концепція демократії американського громадськогодіяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула наформування американської конституції. Медісон вважав, що демократія - цетака форма політичного правління, за якої: а) владу дістають від великоїкількості людей безпосередньо або опосередковано; б) владу для того, щобзапобігти її концентрації в одних руках, поділяють на законодавчу,виконавчу та судову; в) виборні посади обмежені конкретним часом і"системою стримувань" для недопущення тиранії; г) існує свободаіндивідуального вибору; д) влада більшості здатна досягати компромісу звладою меншості; е) визнають і законодавче забезпечують політичнуріноправність усіх дорослих громадян. Однак тільки після Великої французької революції й потрясінь 1830,1848 і 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом більшрозумної політичної й соціальної організації суспільства, держави, влади.По тім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, які дещопо-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократіїтрактує її як представницьку владу, що діє за згодою народу, конкуренціювладних інтересів з пріоритетом більшості й збереженням гарантій правменшості. Ідентитарна теорія демократії стверджує гомогенність, збігінтересів як владних структур, так і владників та підвладних, заперечуєзаконність і можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принциппредставництва, а визнає лише владу народу, реалізовувану черезреферендуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях ібагатьох подібних до них спостерігаємо первинність великого соціальногооб'єкта - народу - у визначенні поведінки окремого громадянина,необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю. Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичногорежиму є влада народу. Термін "демократія" в часи свого виникнення угрецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінніберуть участь усі, хто складає народ - демос. Широковідома формуладемократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна - це правліннянароду, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи неототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян - апорою, апоготів з рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Середпринципів демократичного правління, зазначених Арістотелем у "Політиці", єтакий: на посади допускають усіх повноправних громадян. Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих,гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавалисьсумнівам. Ще у середньовіччя виникає ідея представницької демократії,репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає невладу народу, а владу за згодою народу. На цьому грунті виникають дві гілкитеорії демократії: 1) плюралістичні теорії, які виступають за множинність іконкурентність владних еліт, за суперництво й баланс інтересів як підґрунтядемократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп іпрошарків, за відкрите суспільство; 2) ліберально-демократичні теорії,зорієнтовані на обмеження компетенції й сфери діяльності держави, наневтручання й у справи громадянського суспільства, а також на створення длянеї "системи стримувань", на поділ влади, на пріоритет прав особистості надправами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень. Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичногоправління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі "Віхи умайбутнє" (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це: 1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньоберуть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів абознаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свогоспівтовариства. 2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаютьсяджерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це правочерез обраних ними представників. Обгрунтуванням цієї моделі є те, що дужеважко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їхбезпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінськихрішень. Розв'язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі якделегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси. 3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборніпредставники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межізаконів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба вконституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж їїпідвалиною. 4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидшепослаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівностіможливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод.Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухваленняекономічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі. 5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічноїдемократії. Вона грунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини- вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідноюумовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади вруках диктатора або олігархії є умовою, обов'язковою для забезпеченняекономічної рівності. Проте, на думку ученого, ця класифікація не є достатньою для розуміннясутності політичного правління або політичного режиму, понад те, вона єдискусійною. Є сенс подискутувати з цього приводу на семінарському занятті. Симптоматично, що у середині XX ст. в американській політологіїпролунало: демократія - це не спосіб правління, нехай більшості,зацікавлених груп або ще когось, а передусім спосіб визначення того, хтоправитиме й - у загальній площині - з якими цілями. Відповіддю на запитання"Хто правитиме?" є форми демократичних політичних режимів; а відповіддю назапитання "З якими цілями?" - набір принципів демократії, вироблений у ходіїї історичного розвитку. Демократичний політичний режим звичайно пов'язаний з республіканською формою держави. Перша демократична форма політичного режиму - президентськереспубліканське правління, яку відзначає сильна інтегруюча й координуючавлада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює виконавчувладу - уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду і йогочленів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим збройнимисилами країни, має особливі повноваження на випадок надзвичайних обставин),але однозначно підпорядкованого конституції, закону. При президентськомуреспубліканському правлінні, згідно з конституцією, верховна влада належитьпрезидентові, якого обирають на певний термін і який не може бутивідкликаний або переобраний достроково без наявності обставин, передбаченихконституцією. Іншою демократичною формою політичного режиму є парламентськереспубліканське правління. Тут верховна влада належить парламентові -виборному законодавчому органу, який формує уряд, обирає прем'єр-міністра,як правило, і президента; він має право й відкликати їх. За умовпарламентської форми правління виконавча влада розділена так:представницькі державні функції виконує переважно президент, а виконавчавлада належить прем'єр-міністру (канцлеру). Уряд має можливістьзаконодавчої ініціативи і право вето на видання законів. Ще однією демократичною формою політичного режиму є змішана, якапоєднує риси, функції парламентського та президентського правління.Президент при цьому може бути обраний на прямих виборах, впливати нарозподіл ключових посад в уряді, мати більшість прихильників своєї політикиу парламенті. Уряд залежить як від президента, так і від парламенту, алеформується лише останнім. Однак, незалежно від зазначених форм демократичних режимів, головнийметод у межах їх панування - принцип демократизму, який передбачає:рівноправність суб'єктів суспільних відносин; мажоритарність - правобільшості; захист прав меншості; право на опозицію; запобігання державномусвавіллю, законодавче обмеження впливу окремих носіїв влади; культуруконсенсусу. Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є: юридична йфактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості;плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянськогосуспільства й правової держави; створення органів влади шляхом змагальнихвідкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади;наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції;інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання;консенсус між головними суспільними структурами; базова єдністьсуспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальноїорганізації; високий рівень професійних й моральнісних якостей лідера. Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань,здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, а й можестати "тиранією більшості", переродитися на диктатуру парламенту абопарламентської більшості. Сильна влада - загалом потрібна, а надто у періодстановлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Невиключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена "втечі від свободи". Й усе таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого,ніж демократія. Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називаєамериканський політолог С. П. Хантінгтон у книзі "Третя хвиля:демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826-1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій.Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах,як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, убританських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, булиіндустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та "середнього класу";формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшенняекономічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943-1962 рр.)спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія,Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія)демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією.Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадоробрали шлях до демократії під впливом підсумків другої світової війни,зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобуланезалежність у результаті деколонізації, яка також була ініційованапідсумками війни, і стала на шлях демократії. Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені,"змиті" зворотними хвилями, які принесли утвердження різних формавторитарного, тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922-1942рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні.Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція,Англія), під впливом економічної кризи, депресій ширився антидемократичнийрух. Друга зворотна хвиля (1958-1975 рр.) була масштабнішою, охопилапереважно країни "третього світу", де утвердилися - здебільшого черезвійськові перевороти - авторитарні режими. Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чомусприяли, на думку Хантінгтона, п'ять головних чинників. Перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем,оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою їїобіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крахкомуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливостімарксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії. Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно зтвердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є нінеобхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деякихбагатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічнічинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватисянасамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку (згідно знаведеними даними Світового банку за 1989 р., це середній річний доход надушу населення від 520 до 5810 доларів США). Економічне зростання післядругої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн ізсередніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічноспряло переходові до неї. Третій чинник пов'язаний з коригуванням своїх позицій католицькоюцерквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім ухристиянських країнах, а католицизм до недавнього часу співіснував завторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, якапочала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захистправ громадян стимулювала хвилю демократизації. Четвертий чинник продиктований зміною на початку 70-х років зовнішньоїполітики провідних світових політичних сил - США, колишнього СРСР,Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії йзахисті прав людини. П'ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем. Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважневикористання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод,виборів. Використання саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи тойобсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю.Згідно з Хантінгтоном, це такі проблеми становлення демократії: а) розробканової конституції й нового виборчого закону; б) чистка державного апарату,заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії; в)скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії; г)скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, яктаємна поліція; д) в однопартійних державах розподіл прав власності,функцій, кадрів між державою та партією; е) формування головних політичнихеліт, здатних працювати спільно для розв'язання посталих перед суспільствомпроблем і утримуватися від спокуси експлуатувати їх у своїх груповихекономічних та політичних інтересах. Багато які гострі соціальні проблеми (що виникають часом навітьнезалежно від форми правління, скажімо, етноконфлікти, тероризм та ін.)швидко розв'язати неможливо, і це породжує в суспільстві апатію,розчарування, виникнення феномена "авторитарної ностальгії". Тому учений невиключає можливості виникнення третьої зворотної хвилі, тобто наступу йпоширення різних форм авторитарного режиму. Хантінгтон вважає можливоюпояву нових форм політичного режиму, зокрема технократично-електронноїдиктатури, за якої авторитарне правління грунтуватиметься на здатностіконтролювати засоби масової інформації й маніпулювати ними. Проте,стверджує американський політолог, можлива заміна третьої хвилідемократизації зворотною хвилею авторитаризму не зможе запобігти наступовічетвертої хвилі демократизації у XXI ст. Однак лише два ключових чинникивпливатимуть на майбутню стабільність і зростання демократії - економічнийрозвиток та політичне керівництво. Отже, демократія - це продукт спектра певних еволюційних соціальнихзмін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім відконкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації неюсистеми влади та управління, від домінуючих способів балансуваннявзаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів,спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні й розв'язанні кризсоціального розвитку. Виходячи зі сказаного, є недоречними як зневажливе ставлення додемократії, так і романтизм надшвидкого переходу до неї. До того ждекретувати демократію, впровадити її за допомогою законів чи конституції -це чергова міфотворчість. М. В. Загладін (Росія) стверджує, що заяложена впресі та науковій літературі формула про перехід країн СНД відтоталітаризму до демократії є хибною за своєю суттю. Перехід убезпосередньому значенні цього слова до демократії можливий лише там, девже існували демократичні традиції, є досвід соціального розвитку надемократичних засадах, але з певних причин цей розвиток був перерванийвстановленням іншого політичного режиму (зворотною хвилею). У нас узрілому, усталеному стані демократії ніколи не було. Як зазначено в науковій літературі, формули "переходу", "перехідногоперіоду" були вигадані радянськими суспільствознавцями, коли сталозрозуміло, що побудови більшовиками справедливого, гуманного суспільствавідповідно до ідей фундаторів наукового комунізму не відбувається. Відтакпосилання на складності "переходу" стали ідеологічним маневром, задопомогою якого КПРС упродовж десятиріч відмежовувалася від серйозногоаналізу підсумків власного правління. Втім, років 15-20 тому багато якізахідні вчені також характеризували тодішній СРСР як "перехіднесуспільство". Проте ні тоді, ні сьогодні ніхто з тих, хто на існуванніцього "переходу" (тепер уже України), не може скільки-небудь точновизначити, куди ж його суб'єкт "переходить". ІІІ. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи. Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму - цезвичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для насмонізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початкомстановлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільногожиття за відсутності характерного для нього стану несуперництва, зазапеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або впливна неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С. П. Хантінгтона, частиною "великогопроцесу модернізації" в світі. Головні завдання модернізації суспільстваздатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так ідемократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемамимодернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести вжертву демократію задля економічних реформ. В сучасній Україні існує специфічний "змішаний" політичний режим, вякому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичнихрежимів: а) демократичного, б) авторитарного, в) автократичного, г) тоталітарного, д) анархічного, е) охлократичного. Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні,слід відзначити: 1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних,так і громадських); 2) юридичну рівність громадян; 3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості. В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципівдемократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблемвідповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого колаособистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належнийпостійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичнимапаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Длязначної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріпленіекономічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуютьсяіснуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад,право на вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутомпрописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращіпобажання законодавців та політиків-романтиків. Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновкупро наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичногорежиму. До таких елементів також належать: 1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (урядута президента); 2) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної владита реальної відповідальності їх керівників та інших представників за змістта наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості єінформація про фактичні основні джерла та реальний розмір доходів вищихпосадових осіб у державі. Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, якапритаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальнуполітичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесуїї здійснення. До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні рисиполітичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків тапростих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість дополітичного інакомислення, анти-інтелектуалізм у сфері гуманітраних знань,догматизм, примітивізація полі-гичної культури. В основі своїй знищений нацентральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітаєв багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівняхполітичної системи. Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїмикомпонентами, як: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільнихвідносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантійбезпеки населення та представників органів політичної влади; 2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних формкоординації їхніх дій; 3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється вдіяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключнеправо репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборонидіяльності своїх опонентів); 4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної владимонополії на організоване застосування насиля. І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режимухарактеризують політичне життя України тою мірою, якою її владнимструктурам притаманні: 1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвідусвітової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальнійситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблемисуспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці; 2) відсутність у представників органів політичної влади реальногопочуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни тасвітом; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти зсередовища "соціальних низів" та "маргінальних верств" суспільства,представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального тагрупового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя. Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасноїУкраїни досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дужевеликої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лишевнутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України,але й зовнішніх - тих, що стосуються процесів у інших країнах та усвітовому співтоваристві в цілому. Однак з достатньо високим ступенемвірогідності можна припустити, що збережеться тенденція до посилення тогочи іншого роду реформаційного авторитаризму. Як і було за Радянського Союзу до волі народу не прислухаються ізараз. І, взагалі, старі норми і ідеали ще надто глибоко сидять в мозкунашого народу. Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись начинники, які впливають на демократичний розвиток України. По-перше, як я вже зазначала вище, громадяни України, особливо старшепокоління, живуть як мінімум за половиною старих, комуністичних, принципів.Старі догми і правила поведінки керують їхними вчинками, а люди, спираючисьна них, і не відчувають їхнього впливу на свої думки та дії. Але існуєтакож і інша група населення, яка свідомо керується недемократичнимиправилами. І це не тільки "комуністи старої закалки", або нові комуністи;окрім них існує ще багато людей зі своїми нормами і ідеалами, які заважаютьсприймати демократію в тому розумінні, яке закладене в визначення цьогопоняття. Це, наприклад, націоналісти з Західної України, соціалісти чипросто люди без яких-то було б конкретних політичних уподобань, але якінесвідомо суперечать в своїх думках принципам демократії. Це перший чинник,на мою думку, який впливає на розвиток демократії в нашій країні. За другий чинник я хотіла б взяти різноманітність партій іорганізацій, які задля самозабезпечення і власного розвитку на суспільнихсходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це - комуністи,які обіцяють стабільне життя і економіку (недосяжні мрії); ті жнаціоналісти, які закликають боротись за визнання нації; соціалісти -зовсім райдужні мрійники тощо. І це ще не весь список таких "обіцяльників",які затьмарюють очі населенню України своїми обіцянками, щоб дістатись довлади. Та й ті ж "демократи" не кращі за усіх інших - ті ж обіцянки і мрії.Рідко знаходиться партія, яка б наполегливо спрямовувала свої дії насправжній розвиток демократичного суспільства. Третій фактор - це правління держави, і, взагалі, урядовці. Небаченийрозвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вжезаперечує демократію. А хто ж приймає ці рішення і закони, які начебтоповинні йти на користь розвитку демократичного суспільства? Ці ж саміголови владних структур, які "правдами і неправдами" проникли до верхівкисуспільства. Народні обранці - депутати - збагачують кишені, а не працюютьна користь їх обиравших - народа. Та навіть ті, хто не намагаються "нагрітируки у багаття влади", хоча їх не так вже і багато, не можуть протидіятитакій масі інших своїх колег. Деякі з них і не намагаються - стоячи з боку,а деякі просто так довго жили за іншими принципами, що їм просто нехочеться з ними розставатися. За четвертий фактор я хотіла б взяти саме розвинутість нашогосуспільства в політичному відношенні. Починаючи від простогосередньорозвиненого громадянина і закінчуючи людьми, які стоять вправлінні,- більшість не має належної політичної освіти. І це звичайносказується на рішеннях які приймає держава. Ці рішення не мають належногопідгрунтя, тобто вони не можуть бути правильними, якщо їх приймаютьнеосвічені люди. І звичайно, що цій освіті не було звідки братись, оскількиусе населення колишнього Радянського Союзу виховувалось на пропагандіпартії, тобто комуністичних принципах. А значить і те населення, яке бхотіло отримати належну політичну освіту не мало змоги цього досягнути. Іцей чинник можна вважати основним серед тих, які впливають на розвитокдемократичної держави, оскільки постає питання: звідки візьметьсядемократія в нашому суспільстві, якщо люди не можуть навіть зрозуміти, щоце слово означає, не говорячи вже про те, щоб визначити це поняття. Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають нарозвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники - основні в нашійдержаві і найбільше впливають на розвиток суспілства взагалі. Хоча я зобразила становище в нашій країні дуже песимістичним, все жіснують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їхвпровадження у життя. Прийнята Конституція України - перше підтвердженняцьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неїзакладені будуть виконуватись у майбутньому. Також існують і люди в правлінні, і в населенні, які щиро вірять вдемократичне майбутнє України і намагаються запровадити такі принципи вжиття. Будемо сподіватись, що цих людей стане більше і вони візьмуть справудемократичного розвитку країни в свої руки. А якщо цього не відбудеться, точерез покоління, можливо не одне, все ж таки зміняться старі правила ідогми, і тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу. Література: Гуггенберг Б. Теорія демократії. //Поліс, 1991, №4.Якушик В. Різновиди політичних режимів. //Віче, 1995, №9Характер політичного режиму. //Політична думка, 1993, №1Бабкіна О. Політологія. Посібник для студентів вузів. Київ, 1998.Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993.Лазоренко О. Теорія політології. Для тих, хто прагне успіху. Київ,1996.Потульницький В. Нариси з української політології. Київ, 1994.Потульницький В. Теорія української політології. Курс лекцій. Київ, 1993.