Сторінка
1

Сучасні ідейно-політичні течії

У політичному житті суспільства надзвичайно важливе місце належить різним ідейно-політичним течіям не тільки як певному способу тлумачення політичної реальності, а і як способу політичних дій, що спрямовані на збереження або, навпаки, на зміну існуючої політичної реальності. Отже, ідейно-політичні течії в суспільному житті поєднують одночасно теорію і практику, роздуми і дії, раціональні моделі мислення та емоційні настрої, які сприяють формуванню в людини належної орієнтації у політичних процесах.

1. ЛІБЕРАЛІЗМ ТА НЕОЛІБЕРАЛІЗМ ЯК ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ

Поява лібералізму як політичної течії органічно зв’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати в першій половині ХІХ ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант та ін.

З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму.

Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обґрунтовували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканності приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній віддається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не є абсолютним. Маючи свободу волі, людина, як уважали ліберали, може спрямувати свої дії і здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому виникає необхідність у створенні правового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні права особистості.

У ХІХ ст. розвиток соціально-політичної концепції лібералізму був пов’язаний з іменами французького мислителя Б. Кон­стана та англійців І. Бентама і Д. Мілля. Б. Констан набув широкої популярності як захисник свободи в усіх сферах суспільного життя. Він обстоював ідею пріоритетності особистості стосовно будь-якої соціальної групи і суспільства в цілому. Свобода конкуренції в економіці, свобода у викладанні, гласність і свобода друку — ось далеко не повний перелік вимог до організації суспільного життя, що були висунуті Констаном.

Хоча ліберали і вказували на наявність у капіталістичному суспільстві експлуатації, злиднів та інших соціальних негараздів, вони при цьому не були прихильниками радикальних змін у соціальному житті. Запобігти соціальній революції з допомогою своєчасних реформ — така одна з головних тез учення Дж. Мілля. Особливо наполягав Мілль на розширенні можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину соціальних конфліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас.

Як і всі представники лібералізму, Мілль багато писав про свободу думки і дій індивіда, його незалежність від уряду, бо вважав це «привілеєм і природним станом людини». Мілль звертав увагу на те, що в сучасному йому суспільстві свобода часто стає лише формальністю, а водночас, слідом за Бентамом, він виправдовував обмеження свободи урядом, якщо вона призводить до небажаних наслідків.

Проте, обговорюючи проблеми свободи, ліберали ХІХ ст., як і просвітителі XVIII ст., мали на увазі свободу абстрактного «громадянина», а не тих людей, котрі реально жили в буржуазному суспільстві. Під правами і свободами «людини взагалі» вони фактично розуміли права і свободи буржуа. Усі представники лібералізму засуджували революцію як спосіб суспільних перетворень. Основний шлях розвитку суспільства, на їхню думку, — це соціальна еволюція, поступове реформування різних сторін суспільного життя.

Протягом усього ХІХ ст. ліберали виступали за такий суспільний устрій, за якого регулювання соціальних відносин у суспільстві відбувалося б стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалася лише роль «нічного сторожа», що охороняє власність громадян і встановлює обсяги вільної конкуренції між окре­мими виробниками. Такий підхід цілком відповідав періоду класичного капіталізму.

Але на початку Хх ст. стало зрозуміло, що суспільство необ­меженої свободи конкуренції та ринку стало заважати як налагоджуванню гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економіки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основні ідеї «класичного лібералізму», спричинили їх радикальний перегляд.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту» [1]. Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через податки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.