Сторінка
1

Насильство як соціальна деструкція і загроза національній безпеці суспільства

Забезпечення національної безпеки — пріоритетне завдання будь-якої держави. Коли суспільство постає перед новими глобальними викликами, вагомість цієї функції зростає. Якщо суспільство втрачає відчуття безпеки, то держава стає нежиттєздатною.

В основі безпеки людства лежить оптимальна організація ресурсів. У нових історичних умовах, коли формується унітарний антропокосмічний науково-техно-натурний комплекс з автономними закономірностями функціонування і самозмінення, суспільно-політичні процеси, яким притаманні втрати ресурсів, вкрай небезпечні, бо можуть стати неконтрольованими, викликати ланцюгову реакцію руйнації соціальної матерії в глобальних масштабах. Тому суспільству потрібна практична політика, яка має бути мистецтвом гармонізації та стабілізації, напротивагу дисгармонізації та дестабілізації [1, 3]. Під останнім треба розуміти насильство як деструктивну дію, спрямовану на досягнення мети з втратами суспільних ресурсів.

В умовах демократичного устрою в ХХІ столітті насильницька традиція також тяжіє над суспільством. З’явилася імовірність появи недержавних (бездержавних) полюсів сили, що можуть спричинити міжнародну нестабільність. Це новий виклик — тероризм, з яким раніше рідко стикалися в системі міжнародної безпеки. Терористичні акти можуть виглядати як засіб впливу окремих терористів, терористичних угруповань, радикальних елементів усіх напрямів або окремих держав, які прагнуть виступити важливим чинником еволюції чи дестабілізації світової системи. Ці нові явища виникають дедалі частіше і свідчать про неадекватність багатьох структур міжнародної глобальної та регіональної безпеки.

Українське суспільство також перебуває під тиском стереотипів поведінки, в яких наявні елементи насильства, успадковані від історичного минулого і, на жаль, культивуються й дотепер у модернових формах на всьому пострадянському просторі. Російські дослідники насильства вважають: «Насильство, що панувало у постреволюційній Росії, творили і вожді, і звичайні люди, у котрих визріло розуміння, що це чудовий засіб перерозподілу власності й загалом перебудови суспільного життя .» [2, 57].

Тому на державному рівні приймаються нормативно-правові документи, що визначають основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування безпеки особи, суспільства, держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Так, в Законі України «Про основи національної безпеки» визначено, що становить загрозу національним інтересам і національній безпеці, розглянуто принципи забезпечення національної безпеки і основні напрями державної політики з питань національної безпеки.

Статистичний метод дослідження насильства дає змогу відчути і простежити масштаби втрат ресурсів суспільства від цього найстрашнішого соціального явища, проти якого поки що не винайдено більш-менш дієвих засобів боротьби. Метод дослідження насильства як соціального процесу, що має фази розвитку з характерними особливостями кожної та специфічні форми прояву, дає змогу побачити це явище в динаміці, виявити його формулу і виробити певні засоби для нейтралізації його руйнівної дії. Проте без визначення генетичного походження насильства як суто суспільного явища, що має як підгрунтя людський чинник, обидва методи будуть не досить ефективними.

Насильство як соціальна деструкція було і є загрозою особисто для кожної людини, для будь-якого суспільного осередку і держави. Воно має глобальний характер. Деструктивні процеси спроможні охоплювати, за відсутності адекватної конструктивної реакції, все суспільство. Елементи деструктивного впливу насильства є головними складовими будь-якої загрози чи виклику національній безпеці незалежно від того зовнішній чи внутрішній характер вони мають. Загроза національній безпеці — це загроза суспільству як системі, державі — як системоутворювальному соціальному інституту загалом і, безумовно, кожному члену суспільства зокрема.

У деяких випадках загрозу національній безпеці створюють і деструктивні впливи, і нездатність суспільно-державної системи нейтралізувати їх, забезпечивши невразливість від них, і в подальшому перейти до вирішення суперечностей ненасильницькими методами на базі конструктивної взаємодії.

Класичний погляд на насильство будується на тому, що примус, фізичний або психічний, певною мірою властивий практично усім об’єднанням спільноти. Але не всі політичні утворення можна вважати однаковою мірою експансивними у розумінні прагнення вдаватися до насильства [3, 87].

Історія свідчить, що всі суспільно-політичні катаклізми було спричинено неоптимальними виявами і за людською волею, проте поки що є переважання конструктивного початку і позитивної дії над деструктивним початком і руйнівною дією. Насильство як вид агресії, що відбувається тільки в суспільстві, є продуктом спотвореної свідомості людини, сумою негармонійно усвідомлених станів — хибно організованої психосоціальної енергії [4, 89]. Шукаючи причини насильства, науковці і політики виводять його з природи людини і стверджують, що насильство має реально фіксовану причину [5, 162]. Та слід уточнити, що викликана вона саме викривленою підсвідомістю і свідомістю певних людей, тобто спотвореною архітектонікою їх розуму.

Але ненасильство як вища форма суспільно-політичних стосунків [6, 125] також в основі має реально фіксовану причину, яку визначають гармонійною архітектонікою людського розуму і яка є виразом закономірностей, що притаманні конструктивній системі, принциповим взаємозв’язком, коли позитивні сили переважають над негативним полюсом [7, 180], тобто елементи гармонії домінують над елементами дисгармонії, що забезпечує розумне мислення як «продуману, зрозумілу внутрішню єдність чуттєвих даних» [8, 188].

Розум і воля людей є першопочатковою силою. Людський розум за своєю природою є архітектонічним, тобто він розглядає всі знання як такі, що належать до певної системи і тому допускає тільки такі принципи, які не заважають одним знанням перебувати в системі разом з іншими знаннями [9, 267].

Встановлення зв’язку негармонійної архітектоніки людського розуму з деструктивними процесами в суспільстві — з насильством, а його гармонійної архітектоніки — з конструктивними суспільними процесами, які для зручності можна назвати «силою», сприяє вирішенню окремих завдань, пов’язаних між собою для людської думки аксіомою реальності світу.

Людський розум з його архітектонікою є центральним комплексом, що систематизує і структурує події, а також зумовлює оптимальність соціальних інститутів, у межах яких вони відбуваються. Людський розум творить центральні події, які пов’язані з усіма іншими подіями проміжними ланками, сумісними в просторово-часовому відношенні [10, 503]. Роль проміжних ланок виконують пасіонарні поля, структуру і напруженість яких спричиняє біохімічна енергія [11, 544] та архітектоніка людського розуму. В суспільних відносинах біохімічна енергія проявляється у вигляді психосоціальної енергії [12, 37], яка є виявом людської волі та яку корегують соціальні інститути. Між окремою соціальною одиницею — носієм психосоціальної енергії та соціальним інститутом, в якому функціонує ієрархізована, згідно знову таки з архітектонікою людського розуму, сукупність носіїв психосоціальної енергії, встановлюється двосторонній зв’язок, виникає система — «ціле, що підтримує своє існування і виконує певні функції завдяки взаємодії між його частинами» [13, 22].