Сторінка
1

Фундатор українського консерватизму(до 125-річчя від дня народження В'ячеслава Липинського)

У квітні 2007 р. виповнилося 125 років від дня народження видатного мислителя і політика, фундатора національного консерватизму — В'ячеслава Липинського. Дослідники намагалися визначити особистість і світогляд Липинського, порівнюючи його і з Д. Донцовим [5, с. 78–83], і з М. Грушевським [3, с. 60–67], і з І.Франком [2, с. 121–128] та іншими знаковими постатями вітчизняної історії [4]. Але оригінальна спадщина історіографа, видатного соціолога, непересічного політика і самобутнього філософа навряд чи надається до однобічного визначення.

Метою цієї статті є неупереджене, оперте на ретельний аналіз текстів соціально-філософського спрямування дослідження консервативних ідей, властивих соціально-політичним поглядам Липинського, і визначення їх прогностично-практичного значення для сучасного етапу державотворення в Україні. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю самоорганізації нації на традиційних, консервативних засадах з метою подолання «керованого хаосу», в якому перебуває нині Україна. До цього пророче закликав прийдешні генерації активних українців Липинський: «На Вас, молодих . спаде колись тяжке завдання берегти і продовжувати ті традиції в тому хаосі, який лишиться на Україні по упадку большивізму» [5, с. 76]. Звернення до ідейної спадщини Липинського і осмислення її в контексті нагальних завдань відродження і поширення ідеології консерватизму серед українства має теоретичний і практичний вимір.

Майже щодня політичні події новітньої історії України стають підтвердженням багатьох передбачень і пересторог Липинського про становлення нашої державності після падіння комуністичного тоталітаризму. Здобуття Україною незалежності збіглося у часі з переходом до постмодерну, з властивими йому номадизмом, морально-політичним нігілізмом, деконструктивізмом і глобалізацією. В Україні кризові явища доби постмодернізму були посилені їх специфічними модифікаціями, зумовленими особливостями історичного розвитку і менталітету. Про те, що ці особливості відразу вийдуть на поверхню суспільно-політичного життя українства на початку нового етапу державотворення, неодноразово попереджав у своїх прогнозах Липинський.

Свого часу Ф. Ніцше із підозрою заявив, що його ідеї стануть зрозумілими у 2000 р. Ця думка філософа, підтверджена сьогодні, цілком слушна щодо значення творчої спадщини Липинського для усвідомлення нинішніх українських реалій. Не зрозумівши його ідей і його гострого болю за Україну й українство, ми не усвідомимо проблем і колізій нашого часу. Проте засвоєння його позицій тільки-но розпочато [5, с. 79]. Звертаючись до ідейного багатства Липинського, слід пам'ятати, що заповітною його мрією було: «всупереч практичним резонам і віянням часу живити віру і той ідеалізм, що дає надмір життєвих сил і відкриває простір духові» [12, с. 88]. Бурхлива енергія його думки пробуджує свідоме і реалістичне ставлення до справжніх, а не позірних проблем нашого буття, повертає українського громадянина обличчям до самого себе. Історична спадщина Липинського працює за нових умов навіть більш продуктивно і тому історично вона істинна: такими є його ідеї про роль релігії і церкви як духовної сили суспільства, про значення вічних, загальнолюдських законів творчої громадської моралі [6, с. 19]; про консервативні ідеали лицарського благородства і шляхетності [5, с. 74]; про деструктивну роль отаманства і ліберального демократизму в нашій історії [7, с. 63–72]; про те, що активна меншість, а не пасивна більшість «творить нації і держави» [5, с. 65] тощо.

Вже за життя Липинського його ідеї і прогнози сучасники оцінювали як утопічні та нездійснені мрії. Але, на відміну від критиків мислителя, Липинському було властиве відчуття не тільки тогочасної реальності, а й бачення перспективних можливостей її розгортання. У своїй творчості він прагнув звільнитися від умовностей повсякденності і творити за законами можливості, долаючи потворний зовнішній світ, підносячись над ним і виходячи за його межі в «інший стан» (der andere Zustand — термін австрійського письменника і філософа Р. Музи-ля). Тому не можна погодитись з твердженнями деяких дослідників Липинського про те, що він «загіпнотизований видивом минувшини, забуває, що історія не повторюється» [5, с. 81], і що його ідеї «не стали історично-перспективними», за винятком бачення релігії і територіального патріотизму [5, с. 95]. Так, історія буквально не повторюється, проте її голоси тільки те й роблять, що перегукуються. У цьому сенсі ідеї Липинського постають вельми спорідненими з творчими візіями Ніцше про «вічне повернення». Як влучно зауважив Є. Сверстюк, «з готовністю бути побитим камінням він [В. Липинський. — В. С.] твердо виголошував свої правди, йдучи проти вівтарів і течій часу» [12, с. 85].

Причини наших сучасних негараздів Липинський визначив дуже точно. Це, по-перше — «егоїстично-матеріалістична темрява, яка заступить нам шлях до вищих цінностей» [12, с. 87]; по-друге — «ніким і нічим не обуздане хамство» [5, с. 64]; по-третє — «необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша» [7, с. 28]; по-четверте — змагання за отаманство, історично і ментально властиве українству, де «замість характерів — доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза» [5, с. 69]; по-п'яте — схильність до неорганізованості, непослуху, який, за визначенням Ніцше, є «доблестю раба», домінування «інтересів хаотичних «партійних» сполук . над інтересами держави», нахилом «до індивідуалізму та анархії» [7, с. 64]; по-шосте — оптимістичні ілюзії відносно «соціалістичного, націоналістичного, демократичного чи ще якогось «земного раю», поєднані із зажерливими егоїстичними інстинктами [12, с. 88]; по-сьоме — безплідні намагання об'єднати Україну на основі протиставлення її політики або до Сходу, або до Заходу; як наголошував з цього приводу Липинський, Україна не може об'єднатись «ненавистю до Москви або Польщі, бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть до обох одночасно — в петлю самогубця або дім для божевільних» [5, с. 74].

Не «в загіпнотизованій якоюсь ненавистю банді» формується сила державотворення, образно представлена у Липинського біблійним Яфетом, а в територіальному патріотизмі, опертому «на любові до своїх земляків», на духовні вартості — віру в Бога, послух Його Законам, вірність кращим історичним традиціям лицарства, твердість, силу волі, дисципліну, шляхетність [5, с. 77].