Сторінка
1

Формування лексичних навичок японської мови за допомогою казок

Розвиток ділових і особистих контактів, розширення культурних зв’язків між народами висувають перед навчальним закладом в галузі навчання іноземним мовам на перший план завдання підготовки не тільки висококваліфікованого фахівця, але й вихованої людини, головним надбанням якої є загальнолюдська культура і загальнолюдські цінності.

Оскільки метою навчання іноземним мовам є не тільки отримання знань, формування у студентів навичок і вмінь, але і засвоєння ними краєзнавчого, лінгвокраїнознавчого і культурно-естетичного характеру, пізнання цінностей іншої для них національної культури, то при визначенні змісту навчання безперечно встає питання про культурний компонент. Даний компонент містить в собі мовні і культурологічні знання, а також навички й уміння.

В умовах гуманізації освіти, коли особистість людини знаходиться в центрі всієї освітньої і виховної діяльності, пошук ефективних способів і прийомів навчання є невід’ємною частиною педагогічної діяльності.

В практиці викладання іноземних мов в навчальному закладі на сучасному етапі все більш відчувається необхідність пошуку оптимальних засобів навчання. У сучасній методиці під впливом ряду факторів як лінгвістичних, так і соціокультурних, поняття «навчання мовам» поступово замінюється новим поняттям – «навчання мові та культурі», в тому числі культурі міжособистісного спілкування суб’єктів, що належать до різних культур, але цікавих один одному з точки зору загальної ерудиції, життєвого досвіду, фонових знань.

Міжособистісне спілкування носіїв різних мов та культур може здійснюватися за тих умов, якщо комуніканти будуть цікавими один одному, якщо вони будуть керовані однією метою – взаємопорозумінню, взаємозбагаченню засобами міжкультурної комунікації. Але щоб бути цікавим партнером у міжкультурній комунікації, необхідно знати та розуміти культуру співрозмовника, тому на допомогу приходять казки.

Переважна більшість педагогів і методистів відводять велике місце казкам при навчанні іноземній мові. Деякі підручники цілком базуються на використанні казок: на фонетичному, граматичному або лексичному рівні. Наведені факти обумовили тему нашого дослідження: «Формування лексичних навичок за допомогою казок». В процесі дослідження ми сформулювали таку гіпотезу: використання казок у навчальному процесі сприяє активізації процесу засвоєння лексики студентами та покращенню якості їх навчання.

Питанням мовної компетенції займався Н. Хомський. Він виділив два види компетентності: мовна здатність і мовна активність. Найвідомішим дослідником японських казок є Єсикадзу Накамура. Він займається не тільки дослідженням японської казки, а ще й порівнює їх із російськими. Також одним із дослідників японського фольклору є Ігауе Нахо. Серед українських дослідників японської казки найвідомішим є Бондаренко А.О. під час свого дослідження автор виявив особливості японської казки та зробив їх класифікацію. Щодо прикметників найвідомішим дослідником є Головнін І.В. Дослідивши їх Головнін І.В. зробив класифікацію прикметників, яка на даному етапі є найбільш універсальною.

Актуальність даного дослідження обумовлена необхідністю розробки питань, пов’язаних з формуванням лексичних навичок у студентів під час вивчення японської мови за допомогою японських казок. Треба також відзначити важливість розробки методологічної бази, що дозволила б викладачам японської мови забезпечити належний рівень володіння мовою студентів, що вивчають японську у ВНЗ, шляхом створення завдань на основі японських казок. Не зайвим буде зазначити, що на даному етапі у навчальному процесі дуже мало приділяється уваги ознайомленню студентів ВНЗ, які навчаються за спеціальністю «японська мова», з японськими казками.

Мета дослідження: аналіз процесу формування лексичної компетенції студентів за допомогою казок (на матеріалі прикметників), обґрунтування доцільності застосування казок при вивченні японської мови.

Мета дослідження передбачає такі завдання:

Теоретично обґрунтувати процес формування мовної компетенції.

Розглянути казку як засіб навчання.

Проаналізувати прикметники як матеріал для збільшення лексичного запасу студентів.

Розробити методичний комплекс вправ з формування лексичних навичок студентів.

Експериментально обґрунтувати доцільність використання казок при вивченні японської мови.

Об’єкт дослідження: мовна і соціокультурна компетенція.

Предмет дослідження: японські казки як засіб формування лексичної компетенції (на матеріалі прикметників).

Методи дослідження. У нашій роботі для досягнення мети ми використовували такі методи як: метод критичного аналізу першоджерел та науково-методичної літератури, метод компонентного аналізу й синтезу, метод безперервної вибірки, метод інтерпретації тексту, експеримент.

Наукова новизна полягає в розкритті методологічних основ використання народного фольклору на прикладі японської народної казки для формування мовної компетенції студентів.

Практичне значення: результати даної роботи можуть бути використанні при проведенні занять з японської мови, як методичні рекомендації для викладачів японської мови, як довідковий матеріалу для студентів, що вивчають мову та усіх зацікавлених.

Поняття мовної компетенції

Красу і силу слова, мови й мовлення цінують усі народи. Володіння ними як знаково-інформаційними та культурно-естетичними системами підносить суспільство на новий щабель цивілізаційного розвитку. Плекання мови означає ще й відтворення етнічної психології, є неодмінною умовою збереження національної культури народів світу.

Увівши назву поняття – “мовна компетенція” – у науковий обіг, американський учений Н. Хомський розпочав теоретичне осмислення проблеми в лінгвістичному аспекті. Лінгвіст визначає поняття мовної компетенції як знання мови (граматична правильність) і протиставляє його використанню мови (прийнятність, мовленнєва діяльність), яке розглядалося як “неграматичне”, хаотичне. Він трактував мовну компетенцію як ідеальне знання мовця-слухача про свою мову.

Мовна компетенція - це потенціал лінгвістичних знань людини, сукупність правил аналізу і синтезу одиниць мови, які дають можливість будувати й аналізувати речення, користуватися системою мови з метою спілкування. У широкому сенсі його варто вживати на позначення явища певного рівня обізнаності конкретного суб’єкта чи суб’єктів з ідеальною знаковою системою рідної або іноземної мови (мов). Мовна компетенція – це засвоєння, усвідомлення мовних норм, що склалися історично в фонетиці, лексиці, граматиці, орфоепії, семантиці, стилістиці та адекватне їх застосування в будь-якій людській діяльності в процесі використання певної мови. Це інтегративне явище, що охоплює цілу низку спеціальних здібностей, знань, умінь, навичок, стратегій і тактик мовної поведінки, установок для успішного здійснення мовленнєвої діяльності в конкретних умовах спілкування. Цей вид компетенції властивий високоосвіченій, культурній людині, сформованій особистості.

З лінгвістичного погляду, мовна компетенція – це об’єктивна даність, яку можна було б прослідкувати відносно онтогенезу й філогенезу певної мови з ранніх етапів її функціонування. Однак уперше, стверджує О. Божович, науковці означили це явище тільки в середині – другій половині ХХ століття. До того часу й упродовж наступного паралельно з новим терміном уживалися (й продовжують уживатися) такі, як “знання мови”, “володіння мовою”, “мовна здатність” тощо. Зрозуміло, що кожен із них має дещо або суттєво відмінну семантику.