Сторінка
3

Ціннісний фактор у формуванні структури дозвілля старших школярів

Проте світ задоволень, як і світ страждань, всередині себе виявляється складним. Існує багато задоволень і існує багато страждань. Різним людям приємні різні речі. Часто одну і ту ж людину можуть одночасно роздирати прагнення до різних задоволень. Крім того, немає суворої межі між задоволеннями і стражданнями, одне пов'язане з іншим. За радістю сп'яніння слідкує гіркота похмілля. Страждання може ховатися за личиною задоволень. Шлях до задоволень може лежати через страждання. Отже, постає проблема вибору між різними задоволеннями, між задоволеннями і стражданнями, а разом з нею і проблема підстави такого вибору.

Для Сократа важлива насамперед людина, що пізнає, а не людина як частина природи. Сократ поставив перед собою питання: «Що таке сутність людини, в чому її реальність, її природа?», і вирішення цього питання зробив ціллю свого життя.

Найголовніше в людині – душа, її моральна поведінка, мисляча активність. Таке розуміння людської душі було філософським відкриттям Сократа, яке згодом послужило основою для формування моральної та інтелектуальної традицій в культурі Заходу.

Для Сократа моральність і істина – тотожні поняття. Хороша людина одночасно є і моральною, і розумною, в своїх вчинках вона керується моральними принципами, і уникає неподобства, знаючи, що воно собою являє. Усі вчинки, що ґрунтуються на чеснотах, хороші. Людина, що знає суть таких вчинків, не захоче зробити поганий вчинок, людина ж, що не має уявлення про істину і моральність, може зробити помилку, навіть намагаючись вчинити добре. Всяка чеснота є мудрість, прекрасні вчинки здатні здійснювати тільки мудрі люди.

Сократ бачив справжню справедливість в житті в тому, що добре і прекрасно, і при цьому корисно для людини, сприяє її життєвому щастю, блаженству. Тільки благородна людина може пізнати чесноту, яка сама є благо. Сократ говорив, що хлібороби й інші люди, що займаються тільки фізичною працею, дуже далекі від знання самих себе. Їм знайомі лише тілесні потреби. Від знання свого покликання ці люди не можуть стати розумними. Таким чином, Сократ жорстко відділив один клас від іншого, хоча він сам був вихідцем з народу, він постає як ворог народних мас. Згідно з ученням Сократа, знання і чеснота – це привілегії благородних.

Етика Сократа є етикою індивідуальної особистісної відповідальності. Вона виражає ту стадію особистісного розвитку, коли індивід підносить себе до рівня суб'єкта морально-відповідальної поведінки. Особистість бере на себе тягар відповідальності і провини за свій людський розвиток. Сократівський зразок особистості сповіщає про перехід людини і суспільства до духовно-моральної стадії розвитку. Сократ, по-перше, виділяє в системі людських цілей ті, які повністю залежать від самого індивіда і складають простір відповідальних дій, і, по-друге, розглядає їх як вирішальну основу людської доброчинності.

Для Сократа та Платона одними з основних питань були: Що таке благо? Що є справедливість? Ці питання були також тими критеріями, за якими визначалась істинність буття. Платон у своєму діалозі «Держава» в основу ідеальної держави поклав принцип справедливості. Він розглядає державу, передумови її виникнення. Платон намагається показати, що спільне життя людей є необхідним і ґрунтується на самій природі людини. «Держава, – писав він, – виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але багато чого ще потребує . його створюють наші потреби». Таким чином, Платон робить акцент на несамодостатності індивіда, його неможливості жити поза суспільством. Державний устрій життя людей – це природна необхідність, зумовлена потребами самої людини, а не питання договору. Поділ праці також є неминучим у разі спільного життя людей. Його головною підставою є природна нерівність здібностей і задатків людей: «яким чином держава може забезпечити себе всім цим (засобами для задоволення потреб індивіда) чи не так, що хто-небудь буде хліборобом, другий будівельником, третій ткачем», а крім того: «люди народжуються не дуже схожими один на одного, їх природа буває різна та й здатності до тієї чи іншої справи також . Тому можна зробити все в більшій кількості, краще і легше, якщо виконувати одну яку-небудь роботу відповідно своїм природним задаткам, і притому вчасно, не відволікаючись на інші роботи». Тому Платон переконаний, що полісний устрій повинен спиратися на спеціалізацію у виконанні соціальних функцій, направлених на задоволення життєво необхідних потреб індивідів. Через це перед державою постає найважливіше завдання – зробити поділ праці, розподіл обов'язків між своїми жителями таким чином, щоб він найбільшою мірою відповідав їх природним задаткам і нахилам, щоб кожен мав можливість займатися певною справою, забезпечуючи свої реальні потреби за допомогою взаємообслуговування в рамках державного цілого. Саме такий розподіл є для Платона показником справедливого державного устрою і необхідною умовою справедливого, а отже, і щасливого життя громадян: « . кожна окрема людина має займатися чимось одним з того, що потрібно в державі, і при цьому як раз тим, до чого вона за своїми природними задатками найбільше здатна . займатися своєю справою і не втручатися в чужі – це і є справедливість» .

Платон, класифікуючи існуючі державні устрої, співставляє їх зі своїм розумінням справедливості. Філософ ділить держави в залежності від їх здатності здійснювати ієрархію в суспільстві, тобто розподіл і підпорядкування станів. Чим більш чітко та послідовно проведений розподіл на стани, чим суворіше і неухильно дотримується ієрархія станів, тим ближче держава до ідеального типу.

Платон розуміє справедливість як те головне, що об'єднує людей. Саме завдяки їй люди і живуть спільно, допомагають один одному, і в дотриманні справедливості отримують можливість щасливого життя. Відсутність справедливості призводить до розбратів, взаємної боротьби і ненависті, робить неможливими спільне життя і діяльність: «Адже несправедливість викликає чвари, ненависть, міжусобиці, а справедливість – одностайність і дружбу». Згідно з таким розумінням справедливості найважливішим завданням держави, функцією державної влади стає підтримка і зміцнення єдності, цілісності суспільства. «Чи може бути, по-нашому, більше зло для держави, ніж те, що веде до втрати його єдності і розпаду на безліч частин? І чи може бути більше благо, ніж те, що зв'язує державу і сприяє її єдності?» – задається питанням Платон і відповідає: «По-нашому, не може бути». Платон вважав, що основними причинами, що порушують єдність держави, породжують конфронтацію між людьми, аморальні вчинки, є бажання володіти надмірною кількістю матеріальних благ, що викликається наявністю приватної власності, і неправильним вихованням. Саме тому в ідеальній справедливій державі не існує приватної власності, принаймні, для двох вищих станів і вводиться виключно державне виховання і контроль за творами мистецтва.

Формування античної етики відбулося завдяки Арістотелю. Він був першим, хто ввів етику в систему філософського знання, розташувавши її між політикою (вченням про державу) та психологією (наукою про душу). Між етичними вченнями Сократа, Платона, Арістотеля багато спільного, а особливо те, що ці мислителі відповідали на однакові питання: яке життя вважати правильним і як його здійснити. Те, що вже у формальному сенсі відрізняє етику Аристотеля від етики Платона, є особливою формою вираження етичного знання. Твори Арістотеля мають форму не діалогу (як у Платона), а монологу, що є розгорнутою системою моралі: етика містить вчення про благо, чесноти, свободу волі, моральний ідеал.