Сторінка
1

Ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам'ятках Київської Русі

Педагогіка – це не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження. Крім того, педагогіка як наука й мистецтво стосується особливої, властивої тільки їй сфери – формування особистості з притаманними їй національними рисами і почуттями. Педагогіка через виховання й навчання дітей та молоді відтворює, продовжує і розвиває у кожному наступному поколінні народ, націю. Тому й національний підхід у науковому розв’язанні педагогічних проблем є обов’язковим. Ідеї народності та проблема гуманізації, християнізації сучасного виховання є актуальними в наш час. Тому, на мою думку, потрібно дослідити ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам’ятках Київської Русі. Це допоможе кращому формуванню цілісної системи знань щодо основних етапів розвитку національного шкільництва, умінню мислити педагогічними категоріями, аналізувати, зіставляти теоретичні погляди видатних постатей національної педагогічної думки, баченню тенденцій їх розвитку, осмисленню можливостей використання кращих педагогічних надбань людства у власній практичній діяльності.

Метою дослідження є ґрунтовне вивчення педагогічної думки в часи Київської Русі як могутній суспільно-духовний феномен, гідний і вагомий внесок у скарбницю власної національної і світової педагогічної культури.

Для досягнення поставленої мети потрібно виконати наступні завдання:

1. з’ясувати вплив державного устрою на розвиток шкільництва;

2. вивчити зміст та головні ідеї писемних пам’яток часів Київської Русі;

3. обґрунтувати роль рукописних книг у вихованні та навчанні.

Об’єктом вивчення в роботі є педагогічна наука в часи Київської Русі.

Предметом дослідження є ідеї народності та християнські погляди на виховання та навчання в писемних пам’ятках Княжої Доби.

Культура і освіта в часи розквіту держави

Нову добу в історії України-Русі започаткував Володимир Великий — один з найпрогресивніших київських князів. За його князювання (980—1015) Русь почала підноситися як цілісне суспільство і держава. Він здійснив реформування ідеологічної, адміністративної та законодавчої систем, яке попри специфіку проявів відбувалося в загальноєвропейському контексті.

Володимир Великий

Насамперед це стосується прийняття 988 р. християнства і утвердження його як державної релігії, що сприяло рівноправному входженню Русі в коло європейських держав християнського світу, її консолідації і подальшому суспільному та культурному розвитку. Прийняття християнства означало приєднання до високорозвиненої візантійської культури, яка зберегла надбання античного світу і передавала їх усім європейцям. Адже саме в Давній Греції та Римі були закладені основи науки, філософії, політики, юриспруденції, естетики, літератури.

Для зміцнення християнства і поширення греко-візантійської культури Володимир заснував у Києві школу для дітей з вищих верств українського суспільства. Київська двірцева школа "книжного вчення" була державним навчальним закладом і утримувалась за рахунок казни. У ній навчалося 300 учнів. Діти були ізольовані від домашнього спілкування з батьками, які могли чинити язичницький вплив, хоч і прийняли християнство. У "Повісті временних літ" написано: "И нача ставит по градам церкви и попы, и люди на крещенье приводити по всем градом и селомь. Поставь нача поймати у нарочитые чады дьти й даяти нача на учете книжное". "Книжне вчення" означало не просту письменність, а ґрунтовну на той час освіту. Воно полягало в опануванні граматики, богослов'я, філософії, риторики, математики, співів, іноземних мов, — знань, які становили основу вищої освіти у Візантії та на Заході. У школі "книжного вчення" готували освічених людей, здатних розв'язувати складні питання державного управління, внутрішньої і зовнішньої політики.

Термін "школа" увійшов у вжиток на Русі лише в XIV ст. Тому стосовно навчального закладу Володимира він вживається умовно. За Володимира при храмах почали виникати школи, в яких готували священиків та майстрів високого фаху для спорудження та оздоблення церков.

Поряд з державною освітою невимушено і природно відбувалося засвоєння підростаючими поколіннями старовинних звичаїв, традицій, які продовжували зберігання у слов’янській сім'ї, її побуті. Синів княжого роду з три -чотиририрічного віку віддавали на виховання до сім'ї годувальника, якого добирали з управителів земель, Боярин готував княжича до участі в державних справах, дбав про фізичне виховання. Тодішні звичаї не дозволяли батькам відвідувати дитину. В період об'єднання руських земель така штучна родинність посилювала й поширювала особисті зв'язки київських князів з боярами та зміцнювала державу. Але згодом, коли загострилася міжусобна боротьба, виховання княжичів у чужих родинах мало руйнівні наслідки для єдності держави. Рідні брати втрачали родинні зв'язки за час виховання в родинах різних бояр і в боротьбі за київський престол ворогували один з одним. Високопоставлені годувальники також використовували свій вплив на вихованців у міжусобній боротьбі. У зв'язку з цим княжат стали виховувати досвідчені домашні вчителі — "дядьки", серед яких були й справжні педагоги. Боярських синів виховували під наглядом батьків або інших родичів. По трьох роках хлопця підстригали, уперше садовили на коня в святковій обстановці. Дітей до 7 років навчали стріляти з лука, володіти списом і арканом. З 12 років їх вчили справжніх військових хитрощів, тобто мистецтва бою.

Діти ремісників навчалися справи батьків у домашніх умовах. Дехто ставав учнем, підмайстром біля майстра певної справи — зброяра, кожум'яки, бондаря тощо. У сільській місцевості змалку залучали до робіт, визначених аграрним календарем. Діти опановували навички сільськогосподарської праці, засвоюючи народні знання про землеробство та утримання домашньої худоби. Календарна обрядовість вносила емоційний і естетичний елементи в буденну працю, робила її більш привабливою. Діти спостерігали навколишню природу, засвоювали народні прикмети, навчалися передбачати погоду. Такі знання допомагали успішному господарюванню: підвищенню врожайності, збереженню домашніх тварин тощо. Сприяла навчанню і народна мудрість, сформульована у прислів'ях. Наприклад, "Комар за тіло — овес у землю", "Зозуля закувала — пора сіяти просо" тощо. Стисло, просто і дохідливо викладена інформація добре запам'ятовувалась.

Перебуваючи у тісному спілкуванні з природою та постійно відчуваючи залежність від неї, селяни привчали дітей берегти довкілля. Для бешкетників існували спеціальні "загуки", заборони: "Не чіпай гнізда ластівки, бо будеш у ластовинні", "У лебедя каміння не кидай, бо спіткає горе". Виховну функцію мала не лише праця, а й дозвілля, звичаї родини. Діти були свідками й учасниками різних родинних подій, побутових обрядів — сумних і веселих, свят зустрічі чи проводів зими, весни, літа й осені. Спостерігаючи за дорослими, вони переймали певні моральні цінності, проймалися відповідними емоціями, наслідували способи поведінки дорослих.