Сторінка
10

Ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам'ятках Київської Русі

Перша з відомих редакцій "Повісті временних літ" складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зводів XI ст. Опис подій завершується 1113 роком. Другу редакцію здійснив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр у 1116 р., третю виготовлено у 1118 р. для Мстислава — сина Володимира II Мономаха. У "Повісті временних літ" опис подій починається з Нового потопу, історії ассирійців, вавилонян і греків. Далі йдеться про походження, розселення, звичаї полян, деревлян, дреговичів та інших східнослов'янських племен, про утвердження християнства на Русі, про князівську владу, культуру та побут різних верств населення.

Звичайна схема літопису — щорічний виклад подій. Джерелами інформації були візантійські хроніки, палеї, життєписи, державні документи, договори українських князів з греками. Розповіді свідків подій, апокрифи, народні перекази, пісні пожвавлювали літопис, надавали йому поетичного забарвлення.

"Повість временних літ" - патріотичний твір, сповнений любові до тривоги за долю української землі. Всі події автор оцінює як знамення Бога, знаки його ласки чи кари. Високу оцінку цьому та іншим українським літописам дають російські, польські та інші вчені. О. Пипін наголошував, що в українських літописах є "широкий погляд з ясною історичною перспективою, живе, свідоме ставлення до історичного переказу". В. Ключевський бачив у наших літописах критицизм, виокремлення провідної історичної думки. Польський учений О. Брікнер писав: "До XII ст. належать найцікавіші пам'ятки київської літератури, яким пізніша московська не може бути визнана рівною, хоч вона їх наслідує або переймає".

З прийняттям християнства в Україну прийшли деякі зразки повчань дітям — давній вид письменства, що зародився на європейському Сході. Роздумуючи про долю своїх дітей і онуків, дорослі повчали їх, викладаючи свій життєвий досвід в науку нащадкам. В Україні такі повчання з'явилися у притчах Соломона, заповітах дванадцяти патріархів, в "Ізборнику" 1076 р. ("Повчання синам" Ксенофонта та "Повчання синові" Теодори). Погляди на життя, Бога, християнську мораль, чесноти, яких слід дотримуватися порядній людині, а також на виховання дітей викладено у "Повчанні Володимира Мономаха дітям". Цей твір є високим досягненням педагогічної думки XII ст.

У ньому вперше у вітчизняній літературі обґрунтовано необхідність зв'язку освіти з потребами особистості та її діяльністю. Велике значення надається вихованню в дітей ініціативи й працьовитості. Праця розглядається як основа успіху, честі людини. Наголошується на заохоченні дітей до "діяння" прикладом власного життя батьків.

"Повчання" є свідченням високого рівня розвитку культури й педагогічної думки в Україні в перший період її державності. У ньому вперше у Європі обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до практичних завдань повсякденного життя. Ось кілька настанов, які залишаються актуальними й сьогодні. "Не вбивайте ані невинного, ані винного". "Бережіться брехні та пияцтва . Через це гине душа і тіло". "Нехай не застане вас сонце на постелі". "Спати в полудень присудив. у той час відпочиває і звір, і птиці, і люди". "В домі своїм не лінуйтесь, ч всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не насміялися і вас ті. що приходять, з дому вашого й обіду вашого". "Що вмісте, того не добувати, а чого не вмісте, того вчіться .". Князі прагнули виховати зі своїх дітей керівників держави, які б уміли організувати перемогу над озброєними супротивниками, керувати підвладним народом, стежити за тим, щоб населення виконувало встановлені закони. Природно, що в "Повчанні ." все це знайшло своє вираження в першу чергу.

Стислий огляд рукописних пам'яток засвідчує розмаїття наукової, педагогічної, літературної спадщини України-Русі IX—XIII ст. Книги навчали, виховували. їх високо цінували. Потреба у книгах була велика. Тому лише в Києві існувало три осередки писемної школи: Софійський, Печерський та Видубицький монастирі. Тут церковні діячі та високоосвічені вихованці монастирів переписували та перекладали книги з іноземних мов і створювали власні.

Часто за переписування бралися члени князівських родин — це вважалося богоугодною справою. Писали спочатку на тонкій шкірі — пергаміні. Пергамін з ослиної шкіри — тонкий і білий — привозили з Греції та Азії. Пізніше вмінням обробляти шкіру для писання оволоділи і в Україні. Папір, що вже надходив зі Сходу, поширився у нас лише в XIV—XV ст. Писали гусячим пером. Чорнило виготовляли з дубової або вільхової кори, вишневого навіть з борщу чи меду.

Стародавні українські книги писані різновидом кириличного письма, який називали "уставом". Праця писця була важка, стомлива. У рукописах не раз трапляються зауваження писців, часом гумористичні, про свій труд: "рад заєць, як утече з сільця, —як писсць, коли скінчив останній рядок". "Радується купець, як вернеться додому, а корабель, як прийде до тихої пристані, а віл, як визволиться і ярма, — так і писець, як закінчить книгу".

З огляду на складну технологію виготовлення тогочасна книга була дуже дорогою. Так, князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень і водночас ціле село купив за 50 гривень. Він і сам переписував книги, гарно оздоблював їх та дарував церквам і монастирям. Книга була цінним і почесним дарунком. Від потенційного злодія власник рукописної книги часто убезпечував її написом: "А хто її узяв, хай буде проклятий, анафема".

Бідному люду книга була малодоступною. У Патерику є запис — печерський чернець Григорій "нічого іншого не має, окрім книг".

Книгу цінували як джерело знань, мудрості. Читання вважали обов'язком освіченої людини. "Велика користь з книжної науки, — зазначено в одному з літописів. — У словах книжних знаходимо мудрість і стриманість. Бо це ріки, що наводнюють світ, це джерела мудрості. У книгах є незміренна глибина. Як пошукаєш в книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї". "Іже книги чтет, бесідує з Богом".

Ось кілька тогочасних висловів про значення книги. "Узда для коня є кермом і затримкою, а для праведника — книга". "Не утримається корабель без цвяхів, а праведник без читання книжок". "Краса для вояка — зброя, для корабля — вітрила, а для праведника — читання книг". "Хто мудрий, а не знає книг, той подібний до плоту без підпор: як вітер повіє, то впаде. Так і некнижпик, що мудрує: як повіє на нього грізний вітер, то впаде, не маючи підпор книжних слів". "Книги подібні до морської глибини —хто пірне у них, той знаходить дорогоцінні перли".

Деякі автори подають вказівки, як читати книгу. "Коли читаєш книгу, не спішися швидко прочитати до другої глави, а зрозумій, що говорять ці книги і слова, і тричі вертайся до одної глави". У школах підвищеного типу виробилася певна методика використання книг. Викладаючи новий навчальний матеріал, учитель читав текст, коментував і пояснював окремі речення, а то й розділи. Після подальшого самостійного ознайомлення учнів з текстом практикувався усний виклад "слів", "повчань", притч. Застосовувалися й активні форми засвоєння прочитаного — діалоги та словесні змагання між учнями.