Сторінка
5

Ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам'ятках Київської Русі

Опануванням читання, письма, арифметики завершувалася початкова освіта. Ті, хто хотів надалі прийняти духовний сан, училися довше, бо повинні були пізнати докладніше святе письмо й богослужбові книги. Але від них не вимагалось великих знань. Особливо сільське духівництво (зауважимо — майбутні вчителі) було маловчене. З розвитком економіки, міжнародних зв'язків, культури виникає потреба у світських освічених людях. Ґрунтовні знання давали "школи підвищеного типу". Вони відомі в Києві, Галичі, Володимирі-Волинському, Чернігові, Переяславі, Львові, Луцьку, Новгороді-Сіверському.

Християнська релігія була ідеологічною основою освіти. Першочергово вивчали слов'янську і руську мову з граматичними правилами. Оволодіння граматикою вважалося основою ("підошвою") всіх наук (хитростей). За навчальний посібник служила "Книга Осмичастна" — про частини мови. Граматику опановували шляхом словниково-граматичних і орфографічних вправ. Знали й правила застосування розділових знаків, букв-дублегів, надрядкових букв. Усі ці елементи граматики відображені в давньоруських літописах. Вивчалися також поетика й риторика. Постійні дипломатичні та церковні зв'язки з Візантією, присутність греків на високих церковних посадах (митрополити, єпископи) у Києві, читання іноземних наукових та літературних творів вимагали знання грецької мови. До нашого часу збереглися документи, написані в Україні грецькою мовою (зокрема, патріарші грамоти) та твори деяких київських митрополитів. У школах підвищеного типу вивчали грецьку й латинську мови. Найважливішою тоді була грецька. Спочатку вивчали грецькі літери та компонували з них склади, далі читали й перекладали прозу, потім поезію, врешті вивчали граматику. В середині XII ст. в Україні було 300— 400 осіб, які досить ґрунтовно знали грецьку мову. Знання її давало змогу навчатися грецької риторики й стилю, що вважалося вершиною освіти. Можна було підвищувати свій фах або з допомогою лектури, або самостійно, читаючи в оригіналі твори грецьких авторів. У митрополита Климентія Смолятича (середина XII ст.) серед помічників були знавці грецької мови. Критерієм її знання був обсяг індивідуального словника. Київський учитель Григорій знав на кожну грецьку букву від 100 до 400 слів.

Дипломатичні і торгові зв'язки із Західною Європою вимагали знання латини, яка була міжнародною мовою на Заході. Передусім цю потребу відчули Галич і Волинь у XII ст., у зв'язку із входженням у середньоєвропейські інтереси. Незважаючи на дроблення України-Русі на удільні князівства повсюдно культура й освіта будувалися за зразком Києва. З літописів відомо про 16 шкіл у давньоруських містах. Археологами виявлено понад 700 берестяних грамот у 71 місті, у 17 містах знайдено застібки, у 26 — графіті, зроблені більш ніж на 700 виробах ремісників. Ці фрагментарні матеріали дають підставу твердити про існування шкіл у 87 давньоруських містах.

З тогочасних джерел дізнаємося про імена вітчизняних письменників, риторів, знавців права, історії, числолюбців, дипломатів, лікарів, педагогів, художників, фортифікаторів, архітекторів. їхня освіченість не могла бути результатом навчання лише у школах грамоти. Ґрунтовні знання люди цієї нової культурної формації могли здобути у вищих за програмами та рівнем навчальних закладах. Рукописи свідчать, що школи підвищеного типу в Русі фінансували князі, казна, міська влада, бояри, які дбали про освіту в державі. Так, Ярослав Галицький витрачав па школи прибутки монастирів. Костянтин Всеволодович, князь володимиро-суздальський, виділив училищу час тину своїх маєтків, а князь Роман Ростиславич витрачав на училища власні кошти.

Претендуючи на моральне керівництво суспільством, церковна верхівка створювала школи при великих монастирях, де готували поповнення духівництва. Тільки з Києво-Печерського монастиря за п'ятдесят років XIII ст. вийшли 82 єпископи, а також багато ігуменів та інших скященнослужителів. Школи підвищеного типу не мали єдиної структури, програми чи певного спрямування. Зміст навчання становила переважно християнська релігія, яка готувала особистість до самовдосконалення. Крім того, вивчались предмети, які забезпечували участь у державно-адміністративному управлінні та інших галузях. В училищах Галича і Смоленська вчили ще й латинську мову. Вона була необхідна, зокрема, для листування канцелярії Данила Галицького з Ватиканом і королями країн Західної Європи. Існували угоди між Смоленськом та Ригою і датськими містами (1229) про вивчення латинської і руської мов торговими партнерами.

У Західній Україні знали й німецьку мову. Та, звичайно, більшість українців обмежувалась рідною мовою. Після хрещення Русі в школах підвищеного типу з богослов'ям пов'язували вивчення елементів діалектики і логіки. Вони були потрібні для тлумачення священного письма в курсі теології. Вивчався також юридичний кодекс "Руська правда".

Отже, за княжої доби освіта в Україні-Русі розвивалася в загальноєвропейському руслі. Першим ступенем навчання було читання, другим — опанування письма й арифметики, третім — вивчення іноземних мов, які відкривали доступ до самоосвіти шляхом читання творів світової літератури.

Володимир Мономах. "Повчання"

Володимир Мономах (Володимир - Василій Всеволодович) - видатний державний і політичний діяч Київської Русі, великий князь київський (1113 - 1125), воєначальник і письменник.

"Повчання" - перший педагогічний твір середньовічної Європи, написаний світською людиною. Твір вміщений в Лаврентіївському літописі. В ньому засуджуються київські усобиці, міститься заклик до єдності всіх князівських земель, вперше подасться ідея зв'язку навчання з потребами життя, гуманістичного виховання, обґрунтовується важливість позитивного прикладу у вихованні молоді. Жанр "Повчання" був досить традиційним у ті часи. Володимир Мономах змальовує образ ідеального правителя, підкріплюючи цей образ епізодами із власного життя.

Прогресивне значення педагогічних ідей твору полягає в тому, що Володимир Мономах уперше серед мислителів Європи обґрунтував необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до діяльнісного, пов'язаного з повсякденним життям, що ставить за мету творіння добра ближньому.

Повчання

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещенні Василієм, [а] руським іменем Володимир, отцем улюбленим і матір'ю своєю [з] Мономахів у благочесті наставлений, дітям моїм удоброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу поучения вам, улюблені, і задля християнських людей, бо скільки оберіг [їх] я по милості Божій і отчою молитвою од усяких бід!

Сидячи на санях, помислив я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що Він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чи інший хто; слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх,— нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися. Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру. Якщо ж кому нелюба грамотка ся, хай не насміються чи так ото скажуть: "На далекій путі та на санях сидячи, нісенітницю ти єси мовив". Зустріли бо мене посли од братів моїх на Волзі, кажучи: "Поспіши до нас та виженемо ми обох Ростиславичів, а волость їхню однімем. Якщо ж ти не підеш із нами — то ми [самі] собі будемо, а ти [сам] собі". І сказав я: "Хоча ви й гніваєтеся — не можу я вам іти, ні хреста переступити".