Сторінка
6

Ціннісний фактор у формуванні структури дозвілля старших школярів

Натуралістичний психологізм, представлений Дж. Дьюї та Р. Б. Перрі дозволяє зробити висновок про те, що цінності в цій концепції розглядаються як емпірично спостережувані об'єктивні чинники реальності, а їх джерело зв'язується з біологічними та психічними потребами людини. В цьому плані будь-який предмет, який задовольняє потреби індивіда, є цінністю. Згідно Перрі, «цінність – це будь-який об'єкт інтересу. Людина живе і діє у світлі очікування, це рушійне сподівання; по відношенню до об'єкта воно є передбачуваним інтересом, цінність – його функція. У світлі інтересу об'єкт може бути бажаним, тим, кого уникають, вселяти страх, відразу тощо». Цінність як потреба, цінність як інтерес, цінність як вибір і установка – ось шлях, яким пішов натуралістичний психологізм.

Наступна група аксіологічних теорій, згідно класифікації М. Кісселя, носить назву «трансценденталізму». Представниками даного напряму є неокантіанці В. Віндельбанд і Г. Ріккерт. Обидва вони виходять з вчення І. Канта, в уявленні якого головне завдання філософії полягає в критичному дослідженні правомірності домагань людських суджень, в тому числі моральних, на загальність і необхідність. Віндельбанд і Ріккерт намагаються обґрунтувати поняття цінності як центральне у філософії.

В. Віндельбанд підкреслює, що філософія може існувати лише як вчення про загальнозначущі цінності; завдання філософії полягає в тому, щоб стати вище реальності, яку емпірично сприймають, вивчити область загальних принципів, норм, ідеалів і висловити їх у певній системі цінностей, без якої не мислимо ні індивідуальне, ні соціальне людське існування.

Ту ж роль філософії як «науки про цінності» намагається обґрунтувати і Г. Ріккерт: «Всі науки про буття, як би вони не відрізнялися, мають те спільне, що намагаються вловити те, що є і як воно є. Теорія пізнання, як наука про теоретичні цінності, ніколи не задається подібним питанням. Єдина проблема її – це цінності, які повинні володіти значимістю, щоб відповіді на питання про буття (що є?) взагалі мали б сенс».

Якщо в розумінні завдань філософії як вчення про загальнозначущі цінності В. Віндельбанд і Г. Ріккерт мали схожу точку зору, то в розумінні природи цінностей в їх філософських системах є деякі відмінності.

У своїй філософії В. Віндельбанд широко використовує поняття «цінність». Але він не виділяє його як основний філософський термін, а часто замінює його поняттями: «норма», «загальний закон», «абсолютна оцінка», наділяючи ці поняття єдиним змістом. Світ ідеальних норм, що визначають цінності, не обумовлений єдиною необхідністю, а виражає «необхідність повинності».

Ця нормативна повинність має свою надприродну «надбитійну» підставу: «вищі цінності емпіричного життя – знання, моральність і мистецтво, стають живими діяннями божества в людині і набувають в трансцендентальній свідомості більш високе і глибоке значення».

Г. Ріккерт формулює основну тезу гносеології наступним чином: «справжня думка не є акт мислення, вона взагалі не є що-небудь психічне». Психічне, емоційне буття існує тільки в часі, тобто належить дійсності, істинна ж думка не належить реальному світу і знаходиться в області трансцендентного. «Сенс же лежить над і до всього буття. Сенс не може бути причетний до буття, але повинен йому логічно передувати» . І далі Ріккерт робить висновок, що цей сенс, що панує над усяким буттям, і є сфера цінності. «Що ж до роду цінностей, що перетворюють частини дійсності в об'єкти культури та виділяють їх цим самим з природи, то ми повинні сказати наступне: про цінності не можна говорити, що вони існують або не існують, але тільки те, що вони означають або мають значущість».

Г. Ріккерт не цілком поділяє думку Віндельбанда про зведення цінності до норми і повинності, вважаючи, що необхідно размежувати поняття норми і цінності. За Ріккертом, цінність протистоїть буттю, дійсності. «Цінності не являють собою дійсності, ні фізичної, ні психічної. Сутність їх полягає в їх значущості, а не в їх фактичності».

Цінність, в розумінні Ріккерта, є щось трансцендентне по відношенню до буття, що не може бути зрозуміле в межах реальності. Таким чином, у філософії Г. Ріккерта цінності і буття розміщуються в різних вимірах, утворюють два світи – світ дійсності і світ цінностей, причому останній абсолютно не залежить від реальності і підкоряється тільки вимозі загальності і загальзначимості.

Стверджуючи приналежність цінності до трансцендентальної сфери, Ріккерт не заперечує зв'язки цінності і реальності. «Цінності пов'язані з дійсністю, і зв'язок цей має два сенси. Цінність може, по-перше, таким чином приєднуватися до об'єкта, так що останній робиться тим самим благом, і вона може також бути таким чином пов'язана з актом суб'єкта так, що акт стає тим самим оцінкою». Звідси випливає, що Ріккерт вводить відмінність між сутністю цінності та її проявом, причому останнє може бути як об'єктивним (благо), так і суб'єктивним (оцінка).

Ріккерт вважає, що необхідно розрізняти три поняття – цінності, блага, оцінки. Цінності, як незалежне від дійсності царство, виявляються в благах і оцінках і існують незалежно від останніх.

Найважливішим у вченні Ріккерта є подолання «уявного» протиріччя між сферою «цінностей» і сферою «буття». «Суб'єкт плюс об'єкт складають одну частину світу дійсності. Їм протистоїть інша частина – цінності. Світова проблема є проблема взаємного відношення обох цих частин та їх можливої єдності».

Такий підсумок аксіологічної концепції Ріккерта. Над світом реального буття філософ надбудовує сферу самодостатніх, незалежних від будь-якого віднесення до дійсності цінностей, що утворюють царство трансцендентального сенсу. Ділення дійсності на світ реальності і світ цінностей є найбільш характерною рисою неокантіанської теорії цінностей. Стверджуючи «надсуб'єктивну», «надбитійну» природу цінностей, неокантіанці тлумачили цінності як абсолютні принципи, що задають фундаментальну основу пізнання і людської діяльності.

Наступним напрямком в аксіології є персоналістичний онтологізм. Найбільш видатним представником цього напряму був М. Шелер, який стверджував об'єктивний характер цінностей.

Цінності, за Шелером, утворюють онтологічну передумову особистості і «мисляться як об'єктивні феномени, які приписують людині норми повинності і оцінок і утворюють царство трансцендентальних надемпіричних сутностей, що знаходяться поза просторово-часовою реальністю».

Шелер розглядає цінності як феномени, що самовиявляються в акті емоційної інтуїції, феномени, яких немає поза спрямованістю на них свідомості. Цінність завжди дана в емоційному спогляданні, її неможливо вивести із загальних властивостей предметів і явищ і виразити в формах логічного мислення.

Шелер розрізняє цінності та їх носіїв, розуміючи під останніми блага, речі, стан речей, в яких цінності виявляються і стають дійсними. Обґрунтування онтологічної природи цінностей Шелер веде в двох напрямках: по-перше, він доводить абсолютну незалежність цінностей від предметів-носіїв; по-друге – від суб'єкта, його потреб та інтересів. В якості найважливішого аргументу на користь незалежності цінностей від їх носіїв Шелер висуває положення про те, що цінності як такі не змінюються зі зміною людей і речей. Так, зауважує Шелер, цінність дружби як такої зовсім не змінюється від того, що друг може виявитися зрадником.