Сторінка
5

Впровадження соціально-педагогічної програми профілактики суїцидальної поведінки серед підлітків загальноосвітньої школи

Широке поширення, у зв'язку з впливом на медицину, психологію і культуру в цілому ідей великого австрійця З. Фрейда, отримала психоаналітична концепція, що трактує суїцид як наслідок порушення психосексуального розвитку особистості. На думку Фрейда і його школи, потяг до самогубства у підлітків розвивається в зв'язку з аутоеротізмом, задовольняє онаністічними ексцесами, які розглядаються в той же час як принизливий акт, загрозливий тяжкими наслідками, і звідси виникають ущемлені комплекси і потяг до самогубства.

У відповідності з сучасними вітчизняними концепціями, самогубство розглядається як наслідок соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах пережитих нею мікроконфліктів. Відповідно до цієї теорії, самогубство являє собою один з варіантів поведінки людини в екстремальній ситуації. Суїцидогенний конфлікт і самогубство можуть бути викликані реальними причинами (у здорових осіб), базуватися на певних патологічних рисах характеру або бути результатом психічного захворювання. При суб'єктивному відчутті нерозв'язності конфлікту звичайними способами, обирається самогубство.

Що стосується решти випадків, то доречно, мабуть, згадати вислів великого російського психіатра В. Кандінського, який сам страждав важким психічним захворюванням і який вважав, що "душа від того, що вона захворює, не перестає бути душею".

З позицій права основним, мабуть, є питання - чи злочином є самогубство? Інакше кажучи - чи є злочинцем людина, що позбавили себе життя?

На перший погляд питання це представляється риторичним. У насправді - якщо і злочинець, то що з того? Карати ж нема кого - людина померла!

Однак не слід забувати, що слідом за загибеллю людини майже завжди виникають немаловажні питання, що потребують вирішення: успадкування майна загиблого, ставлення до його заповіту (якщо такий є) і багато інших. При цьому не слід забувати про рідних і близьких того, хто пішов з життя. Як поставляться до них оточуючі? З співчуттям чи з гидливістю і відразою, а то, ще гірше, з непримиренною агресивністю.

Цілком очевидно, що в значній мірі це залежить від правових норм, проголошених у конкретному суспільстві. Норми ж ці відображають етичний рівень розвитку даної субкультури, її своєрідність у цілому (включаючи характер чільних релігійних поглядів, філософського осмислення світу, естетичних концепцій і т.д.).

Будь-яка держава по своїй суті завжди прагне так чи інакше регламентувати побут своїх громадян. Смерть і цьому сенсі не є винятком. Так, у Стародавній Греції і в Стародавньому Римі державна влада намагалася встановити, в яких випадках правомірно і допустимо людині позбавляти себе життя. Для цих цілей в багатьох містах зберігався запас сильнодіючої отрути - цикути, заготовленого за державний рахунок і доступного всім, хто захотів би вкоротити свій вік, але за умови, що причини самогубства повинні бути схвалені верховною державною владою - сенатом, радою старійшин або іншою відповідною інстанцією.

Накласти на себе руки можна було тільки з дозволу та в строго узаконених випадках. Навіть Платон у своїх "Законах" наказував ганебні похорон тому, хто позбавив себе життя не за суспільним вироком і не з причини якої-небудь сумної і неминучої необхідності, не через нестерпний сором, а виключно через боягузтво і слабкості, тобто з малодушності.

На початку нашого тисячоліття з виникненням християнства, а пізніше і християнських держав, коли церква почала активно втручатися в державне управління, ставлення до самогубців різко погіршилось. Хоча негативне ставлення до самогубців при цьому визначалося виключно релігійними мотивами, для попередження самогубств широко використовувалися державні законодавчі методи. Строгими постановами церковних канонів пронизані середньовічні законодавства Європи, які вважали самогубство тяжким злочином.

З усіх європейських держав тільки Англія і Росія пізніше всіх виключили з числа злочинів як самогубство, так і замах на нього. На території Росії аж до Жовтневого перевороту діяло укладення в редакції 1885 року, що передбачала суворі заходи покарання, які полягають:

1) у невизнанні права свідомого самогубця робити посмертні розпорядження, від чого заповіт таких осіб визнавався як такий, що немає законної сили,

2) за замах на суїцид належало тюремне ув'язнення терміном від півроку до року,

3) загиблий внаслідок суїциду позбавлявся церковного поховання,

4) на людину, яка вчинила спробу суїциду, накладалося церковне покаяння. Недарма ще Дюркгейм у своїй монографії писав, що російське право в галузі самогубства найсуворіше.

Тільки міркування, що самогубство не є порушенням прав держави, тому що людська особистість не може бути предметом власності, в тому числі і держави, так як вона вільна за своєю суттю, що злочином називається порушення чужих прав, а людина не може перебувати у правовідносинах до самому собі і що, нарешті, взагалі виконання покарання можливо тільки над живими, призвело до повсюдного в цивілізованих державах виключенню самогубства з розряду злочинів.

Однак все це не означає, що в даний час немає людей, які б не були впевнені, що самогубець - обов'язково психічно хвора людина або що самогубство - обов'язково злочин і що взагалі самогубство - абсолютна мерзоту, ницість, бруд і ганьба.

Зрозуміло, що таке важливе в соціальному плані явище, як самогубство, потребує ретельного статистичному вивченні.

Яка динаміка явища? Які соціальні та вікові групи в більшій мірі можуть бути віднесені до так званих "груп ризику"? Чи можна говорити про залежність числа самогубств від рівня економічного і культурного розвитку країни або якогось регіону? Це тільки деякі з безлічі питань, які ставить перед собою соціологія.

Згідно з дослідженнями Всесвітньої організації охорони здоров'я, в кінці 70-х років нашого століття щодня на земній кулі понад 1300 чоловік кінчали життя самогубством, тобто близько п'ятисот тисяч чоловік щорічно. До теперішнього часу ці цифри значно збільшилися.

З допомогою соціологічних досліджень вдалося встановити вплив на загальну кількість випадків самогубства таких факторів, як клімат, пору року, місце проживання, національність, вік, стать, віросповідання, рівень економічного життя, політична ситуація і т.д.

В кінці 60-х років число самогубств було особливо велике в таких високорозвинених країнах, як Австрія, Данія, Фінляндія, ФРН, Угорщина, Канада, Швеція та деякі інші. У цих країнах самогубства займали третє місце після серцево-судинних і онкологічних захворювань як причини смерті у людей від п'ятнадцяти до сорока п'яти років.

Самогубства частіше відбуваються в весняний час, частіше в понеділок, з поступовим зниженням до кінця тижня; частіше ввечері, на початку ночі або рано вранці.

Жінки частіше, ніж чоловіки, здійснюють суїцидальні спроби, зате чоловіки набагато частіше за жінок скоюють закінчені суїциди.

Самогубства зустрічаються практично в будь-якому віці, починаючи з трьох років, з найбільш високими піками в 20-30 років і 45-50 років і з поступовим зниженням після 65-70 років.