Сторінка
5

Систематизація гідронімів Інгулецького басейну

Руська назва Інгульця – Івла[xxx] або Івля[xxxi]. В Літопису по Іпатіївському списку гідронімом Івла означені верхів’я річки Інгулець – це значить від витоку біля с. Топила Знамянського р-ну Кіровоградської обл.[xxxii] десь не далі сучасного м. Олександрія. Це свідчить, що десь близько 1190 р. у верхів’ї Інгульця була слов’янська (давньоукраїнська) колонізація, яка з приходом печенігів значно скоротилася на північ за річку Рось.

В уявлені русичів половці були жителями Дніпровського лівобережжя. Розповідая про участь половецьких дружин в поході Юрія Довгорукого "в Русь" в 1152 р., літописець помітив, що з ним пішли не тільки Отперлюєві і Токсобичі, але "і вся Половецька земля, з її межами Волгою та Дніпром".[xxxiii] Отже, лівий берег Дніпра був якби половецьким, а правий – руський. Коли в 1193 р. Ростислав Рюрікович виступив в похід на половців, то на шляху вглуб половецьких кочевищ дізнався, що їх вежі та стада знаходяться на правій стороні Дніпра, яку він йменує руською.[xxxiv] "И Ђхаша изъездомъ и быша на ИвлЂ на рЂцЂ на ПоловЂцкой, и ту изъимаша сторожи ПоловЂцкыя и вземше у нихъ вЂсть, аже Половци днища далЂе лежать, и вЂжа, и стада по сей сторонЂ ДнЂпра, по Руской".[xxxv]

Вивчення історії географії Половецької землі з залученням археологічних джерел дозволяє уточнити її літописну локалізацію. Північний кордон "Поля Половецького" проходив на Лівобережжі – в межиріччі Ворскли і Орелі, на Правобережжі – в межиріччі Росі і Тясмина.[xxxvi]

Печеніги ослабили давньоукраїнську колонізацію прикордонних земель над Россю та Сулою.[xxxvii] У 1020 – 1030 рр. на печенігів почали знову натискати торки з берендеями , боутами, каепичамими та іншими кочівниками. Всіх їх підштовхували кипчаки – половці. У 1116 р. «билися половці і торці з печенігами». [xxxviii] Під подвійним (торсько – половецьким) натиском Печенізька орда відступила в Задністрянський кут. Їх трагічна доля варта окремого дослідження. Але топоніми (напевно, що на основі гідронімів) перекликаються в Приінгулецьщині, наприклад Токмак, та в далекій Каракалпачшині.

Печенігів замінили торки (гузи, узи, огузи). На початку ХІ ст. кочові орди торків, відомих у візантійських хроніках під іменем узів, а в східних творах гузів, масово хлинули в землі, що їх займали печеніги, та потіснили їх. Як і їх попередники, вони не втрачали випадку поживитися за рахунок осідлого населення Русі.[xxxix] Під 1103 роком літопис повідомляє про крупну перемогу руських полків під керівництвом Володимира Мономаха над половцями. Літопис уточнює, що руські при цьому оволоділи вежами не лише половців, але і торків і вивели їх на Русь. «Взяша бо тогда скоты и овцЂ и кони и вельблюди, и вежЂ с добытком и съ челядю, и заяша ПеченЂги и Торъки с вежами. И придоша Русь с полономъ великимъ».[xl]

"Чорноморські степи, полишені Печенїгами, на короткий час займають Узи – Торки. Судячи по всьому, се була орда не дуже велика й сильна, а може до того й менш воєвнича, нїж Печенїги й Половцї. По пятах її ступала за те далеко сильнїша Половецька орда".[xli]

РОЗДІЛ ІІ. Козаки – спадкоємці номадів.

2.1. Генезис козацтва

Колонізація цього регіону козаками не принесло значних змін в гідроніміку басейну Інгульця. По перше, в зв’язку з тим, що першими козаками були тюрки. Цей тезис підтверджують авторитети історіографії, як, наприклад, А. Дж. Тойнбі та М. Грушевський

«Слово «козак» подається в трактовці їх номадичних (кочових) супротивників. Це тюркське слово означає людей, які живуть в степу, але за межами організованого номадичного суспільства: брудні покидьки суспільства, що не признають владу законних володарів степу, мародери, що крадуть худобу у кочівників. Початки козацтва сягають в глибину віків, бо письмові джерела 15 ст. в яких вперше згадуються дніпровські козаки свідчать, що характерні козацькі інститути вже сформувалися до того часу»[xlii].

«Звалося се козацтвом, а ті що ним промишляли козаками. Офіціально се означало промисли в степових уходах, рибальство, ловецтво і бжільництво. … Відси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народів турецького кореня; воно було уживане у Половцїв і досі вживаєть ся у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й роз оокм. Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських.

Назва була новою в приложенню до українських степовиків: вони звуть ся козаками в наших джерелах тільки з кінцем XV віку; але саме явище—те степове добичництво у нашого народу на степовім пограничу давнє-давене. Се ті колишнї Анти, що з Болгарами та Аварами ходили в походи на землі візантийські. Се ті бродники, що волочили ся по степах подонських та поднїпрянськик в часах половецьких. Се берладники та „вигонці галицькі", що товкли ся над Дністром та Дунаєм в XII XIII в., займаючи ся рибальством»[xliii]

«Про козаків в чорноморських степах чуємо в XIV і XV вв., але се козаки татарські, або неясні що до своєї народності»[xliv].

Козаки обеззброїли кочівників досить оригінальним способом. Вони облаштовувались на ріках, що являли собою природну перешкоду для кочових племен. Ріки були серйозною перешкодою для кочівників скот оводів, що не мали навичок використовувати їх як транспортні артерії, в той час як руський селянин і дроворуб, який здавна знайомий з традицією скандинавського мореплавства, були майстрами річної навігації. Отже, козаки, коли вони виходили із руських лісів, щоб оспорити у кочівників право на природне володіння степом, мали всі можливості з успіхом застосовувати своє спадкове мистецтво. Навчившись у кочівників верхової їзди, вони не позабули і своїх одвічних навиків і якраз з допомогою човна, а не коня проклали шлях в Євразію».[xlv]

2.2. Межиріччя Інгульця та Інгулу – внутрішня територія Запорізької Січі

Межа вольностей запорозьких прямувала через річки Інгул та Інгулець, а землі обабіч цієї межі однаково використовували запорожці й татари; в дійсності ж степами кочували ординці, а на річках рибалили козаки. Про це нам повідомляє Андріан Кащенко в своєму «Оповіданні про славне Військо Запорізьке Низове».

Так як козаки освоювали степ, то об’єктами, які отримували назви, були лише водні та рельєфні – балки, урочища та могили. Могили як чисто степовий феномен варті окремого дослідження – більшість із них несуть сліди половецького (тюркського) лексикону.

Козаки не міняли назв гідронімів більш – менш більших водних об’єктів. Вони лише стилізували їх під українську вимову. Тому тюркські назви отримували українські афікси. Так з’явилися Баштанка, Баштина, Березівка, Березкова, Березнигова, Березнягувата, Березовець.

Формант, який виділяємо в назвах Березнягувата, Бочкувата, Грушувата, Камянувата, Лозуватий, Лозуватка, Осикувата, Скалювата, Скалюватка, Солонувата, Тернуватка – це суфікс –уват, якому дослідники української топонімії приділили чимало уваги.[xlvi] Основний ареал поширення гідронімів з формантом –уват (-юват) (за літературною нормою), -оват (-еват) припадає на південні райони України: Середню і Нижню Наддніпрянщину, басейн Південного Бугу, басейн Сіверського Дінця. Виходячи з того, що південні райони України найінтенсивніше заселялися в період ХVIII-XIX ст. – після розгрому Запорізької Січі та з початком колонізації колишніх запорізьких земель виселенцями з північних регіонів України та з великоросійських губерній – В.А.Никонов відносить поширення назв з суфіксом –уват саме до цього періоду.[xlvii] Ми вважаємо, що постановка питання в такому ракурсі - є історично невірною та національно принизливою. При такому підході виходить, що до колонізації ХVIII-XIX ст. ці землі не були освоєнні і українці отримали ці землі в «подарунок» від Росії. Ми звертаємо увагу на виключно українське словотворення цих гідронімів, що викликано українським змістом Запорозького козацтва. Як ілюстрацію національного манкуртства є, так звана, «легенда рідного краю» про заснування Кривого Рогу Роговим - відставним солдатом армії Суворова з Уралу, опублікованою істориком Т.Вороновою в газеті «Червоний гірник».